розваги. Хочеш подивитися?
– Хочу.
Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, у піднесенні переступаючи ногами. Зсередини долинали звуки флейти.
– «Чорношкіра Лейла… – Цірі насилу прочитала кривий напис на полотнищі, – видасть у танці всі секрети свого тіла…» Дурня якась! Які там секрети…
– Ходімо далі, ходімо далі, – підігнав її Фабіо, трохи почервонівши. – О, глянь, оце щось цікаве. Тут приймає ворожка, яка віщує майбутнє. У мене є ще саме два гроші, цього вистачить…
– Шкода монет, – пирхнула Цірі. – Теж мені провіщення – за два гроша! Щоб віщувати, треба бути віщункою. Віщування – це чималий талант. Навіть серед чародійок найбільше одна зі ста має такий…
– Моїй найстаршій сестрі, – втрутився хлопець, – ворожка наворожила, що та вийде заміж – і воно так і сталося. Не кривися, Цірі. Ходімо, поворожимо собі…
– Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Якщо хочеш – іди сам, я почекаю. Не знаю тільки, навіщо тобі віщування? Що б ти хотів знати?
– Ну… – промовив Фабіо. – Найсильніше, це… Чи буду я подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…
Буде, подумала раптом Цірі, відчуваючи запаморочення. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто раніше не бачив… Фабіо Сахс, відкривач… Його іменем назвуть півострів, краєчок континенту, який тепер ще не має назви. Маючи п’ятдесят чотири роки, дружину, сина й трьох дочок, помре він, далеко від дому й близьких… Від хвороби, яка нині ще не має назви…
– Цірі! Що із тобою?
Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, крижано-холодного озера.
– Це нічого… – пробурмотіла, роздивляючись й опритомнюючи. – Щось у мене в голові запаморочилося… Це через спеку. Й через ті пахощі з намету…
– Скоріше через ту капусту, – серйозно сказав Фабіо. – Даремно ми стільки з’їли. У мене також у череві бурчить.
– Та зі мною – нічого! – Цірі зухвало задерла голову, й справді почуваючи себе краще. Думки, що пролітали їй через голову наче вихор, розвіялися і загубилися у забутті. – Ходімо, Фабіо. Ходімо далі.
– Хочеш грушку?
– Та певно що хочу.
Під муром група підлітків грала на гроші в дзиґу. Дзиґу, акуратно обмотану шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком відправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цірі вигравала в дзиґу в більшості хлопців у Скелліге, також виграла в усіх адепток у храмі Мелітеле. Вона вже обдумувала концепцію входження у гру й виграшу в босяків не тільки мідяків, але й полатаних портків, коли увагу її раптом привернули гучні крики.
Біля самого кінця ряду наметів і будок, утиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорожа, зроблена із полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Між двома тичками був вхід, який закривав високий, віспуватий чоловік, одягнений у гамбезон