зрозуміла, зрозуміла, – вона розслаблено відкинулась на сидіння.
– У мене там однокласниця вчиться насправді. Олена Величко, – він задумався, – вже третій курс, чи другий.
– О, її я навіть знаю! – кивнула головою дівчина. – Так, вона на третьому курсі.
– О, бачите – світ тісний.
Вони зійшли з потяга удвох, на курному полустанку в полі, він виніс її речі. Коли електричка поповзла собі далі, то він не надто рішуче мовив до неї:
– От знаєте що… Давайте я вам додому віднесу ваші пожитки?
– Та ну що ви? – запротестувала вона.
– Ну, Підлипне ж там? – він вказав в бік ближньої лісопосадки.
– Так, але… – вона завагалась. – Халімоново ж через поле – вас ніч застане.
– Ой, ну і нехай! Побреду скошеним полем, – він театрально замахав руками, – знаєте, як я пізні осінні заграви люблю? І взагалі – осінь…
– Та ну, вам же… – вона струснула головою. – Мені незручно, ні!
Він на те розправив плечі і мовив з напускною суворістю:
– Чуєте, ну я ж як не як сержант-десантник – ну чи мені боятись ходити поночі полем?
– Але… – вона задумалась. – Ну говорять, що… – повела далі якось уривчасто, невпевнено. – Тут десь неподалік. Насправді не так і близько, але ж неподалік від залізниці, і… – (не треба було за це, не треба!)
Він спохмурнів.
– От лихо.
Опустив голову.
– Що? – не втямила Аня.
– Насправді я це і мав на увазі. Тобто, – спохмурнів ще дужче, – я не хотів просто вас лякати. Але… Не хотів, аби ви вештались самі – тут глушина така, знаєте.
– Та знаю. Але ж… За Конотопом десь? – з якоюсь навіть надією в голосі промовила вона.
– Словом – без заперечень, – рішуче вивів він. – Я вас проведу, а цю тему залишимо, добре?
– Ну добре, – кивнула вона наче навіть полегшено. – Але страх як незручно.
– Та бог з вами! Забудьте.
Вони рушили вниз із полустанку по розбитих бетонних сходинках – там далі виднілася стежечка між густих висохлих трав.
– Я теж люблю, – мовила дівчина, всміхнувшись сама до себе.
– Що? – спитав він із цікавістю.
– Осінь. Золотокосу красуню… – звабливо всміхнулася вже до нього.
– Самі такі! – відрізав він, також посміхнувшись.
– Тобто?
– Золотокоса красуня.
– Хи… – вона зайшлась рум’янцем. – Та ну вас!
Врешті вони зійшли вниз, і над розбитим полустанком запанувала примарна вечірня тиша. Її згодом порушив черговий потяг – прогуркотів, не спинившись, повз полустанок, і висохлі трави вздовж колій боязко задрижали.
Через годину чи щось близько того він вибрів на залізничну лінію, в глухій безлюдній місцині, кілометрів за два від станції Підлипне. Він ішов, злегка тиняючись, важко дихаючи, ніс в руках валізу та обірвану, скривавлену квітчасту суконьку.
Він пройшов по шпалах метрів зо п’ять, тоді захитався, впав на коліна, звів очі до багрянистого надвечірнього неба.
Стояв так хвилі зо дві, переводив подих,