її у жовтій сукні.
– У моєї мами ніколи не було жовтої сукні, вона не любила жовтого кольору. У неї були темно-карі лагідні очі і дуже добре серце. Його тепла вистачило татові тільки на один рік, – промовив сумно.
– Чому у тебе так багато однакових фігурок?
– Це пішаки. Вони ідуть у бій першими, першими й гинуть. Але інколи, пройшовши мужньо через поле битви, вибиваються у королеви, у вежі. Буває, що від малого пішака залежить перемога. Дивись, яка гарна королева, її ще називають ферзею.
– А ось коні, – добавила Яринка.
– І звідки ж ти дізналася? – засміявся Олексій. – Я ще всі фігури лакуватиму.
– Хочеш я тобі притчу розповім? Пливе у небі хмаринка, а назустріч їй сонце. – Ну й квола ж ти і малюсінька, – сміється сонце. – Нічого ти не можеш, якщо і покропиш дощем, то тільки на невеличку ділянку землі. От я, цілу землю зігріваю.
Хмаринка підпливла близько і затулила сонце. Зразу спохмурніло навкруги, сумно так стало.
– Ну і притча. Нісенітниця якась. Сама придумала?
– Сама, – зізналася Яринка. – Мені здається, що щастя апельсинового кольору, а кораблик щастя повинен бути блакитним із білими вітрилами.
– А я тобі змайструю зелений човен і заповню його колорадськими жуками. Згода?
– Тобі таке не вдасться, – дзвінко сміється Яринка, закинувши назад голову.
Вона ще довго сиділа біля Олексія, спостерігаючи за його спритними руками, що чаклували над шаховими фігурами.
Суботній сніданок зібрав усіх разом. Яринчина мама, висока вродлива блондинка, подавала на стіл, обнімаючи усіх лагідним поглядом. Щастя світилося у її голубих очах.
– Їжте, діти, зараз принесу торт із кавою. Бери, Лесику, відбивну, помідори.
– Не називайте мене так, тільки мама могла мене так називати, – похмуро відповів Олексій, не підводячи очей. Батько з докором подивився на сина, але погляду його не зловив.
– Я сьогодні їду на авіашоу в Скнилів, щоб ти не хвилювався, – підвів нарешті похмурий погляд на батька.
– Олексію, візьми мене з собою, ну будь ласка, будь ласочка, – залебеділа Яринка.
– Ну і придумала. Напевне, я з тобою водитися буду. Поїдь, якщо хочеш, з подругами, з мамою.
– З якими подругами? Я ж нікого не знаю у вашому районі. Я так хочу на літаки подивитися, на парашутистів.
– Може, ми всі разом поїдемо, цілою сім’єю, – обізвався тато.
– Ну ви їдьте собі, а я ще на Личаківське кладовище зайду.
– Ми могли би всі разом туди піти, віднести квіти на могилу, помолитися, – тихо сказала Яринчина мама.
– Ідіть собі куди хочете, робіть що хочете, а мені дайте спокій, – нервово підвівся з-за столу Олексій і, грюкнувши дверима, пішов з кімнати.
Деякий час всі мовчали.
– Він за своєю мамою сумує, а взагалі він хороший, – порушила мовчанку Яринка.
– Підемо на авіашоу, добре? Ну мамо, татку, – Яринка переводила благальний погляд з матері на батька. Вона ніколи не знала іншого тата і тому зразу полюбила Олексієвого,