як зі скелями біля моря?
– Тобто? – перепитав Данґлар з ноткою нетерпіння.
Адамберґ завжди говорив повільно і потребував багато часу, щоб виголосити і важливі речі, і нісенітниці. У процесі розмови він часто збивався на манівці, і Данґлар ледве зносив цю його звичку.
– Уявімо, що ці скелі – не просто кам’яні брили. Скажімо, вони зроблені з твердого або м’якого вапняку.
– М’якого вапняку не існує в природі.
– Та чхати, Данґларе. Є тверді шматки і є м’які, як і в кожній життєвій формі, як у мені самому та й у вас також. Ось є скелі. Море плескає об них, б’ється, і м’які шматки тануть.
– «Тануть» – неправильне слово.
– Та начхати, Данґларе. Ці шматки зникають. А тверді виступають наперед. Чим далі плине час, тим більше море точить їх – і слабкість розлітається по вітру. На схилі літ від людської скелі не лишається нічого, крім ребер, зубів та вапнякової щелепи, готової щомиті вкусити. А там, де була м’якість, – тепер западина, порожнеча, вакуум.
– Отож? – підняв брови Данґлар.
– Отож мені цікаво, чи лягаві та й інші люди, виставлені життям на передову, не піддаються такій самій ерозії? Зникнення ніжних частин, загострення твердих, позбавлення чутливості, ствердіння. А всередині – справжній занепад.
– Ви питаєте себе, чи не стали на шлях до цієї вапнякової щелепи?
– Так. Чи не стаю я лягавим?
На мить Данґлар задумався над питанням.
– Щодо вашої особистої скелі, то, гадаю, перебіг ерозії має певні аномалії. У вас тверде – це м’яке, а м’яке – це тверде. І, по правді кажучи, до результату це не має жодного стосунку.
– І що це змінює?
– Усе. Опір м’яких частин – це світ навпаки.
Данґлар подумав про себе самого і поклав папірець в одну з поточних папок.
– А що було б, – вів далі він, – якби вся скеля складалася лише з м’якого вапняку? І якби вона була поліціянтом?
– Вона б зменшилася до розміру кульки, а тоді й зовсім зникла б – такий ось кінець.
– Оптимістичний прогноз.
– Та я не вірю в те, що такі скелі справді існують у природі. А серед лягавих – і поготів.
– Лишається сподіватися на це, – відповів Данґлар.
Молода жінка нерішуче стояла біля дверей комісаріату. Зрештою там же навіть не було написано «Комісаріат» – а тільки лаковані літери слів «Поліційна префектура – Кримінальний розшук» на блискучій дверній табличці. Єдиний вказівник. Перед жінкою височіла чорна стара будівля з масними шибками. Четверо робітників вовтузилися біля вікон і з диявольським гуркотом свердлили камінь, щоби поставити ґрати. Але Маріз вирішила, що хай то буде комісаріат чи кримінальний розшук – усе одно ж лягаві, а сюди йти значно ближче, ніж до авеню. Вона ступила крок до дверей, а тоді знову спинилася. Поль попереджав, що всі лягаві візьмуть її на кпини. Та вона хвилювалася, особливо через дітей. І що їй важить зайти? П’ять хвилин? Час, потрібний на те, щоб усе розповісти