папір із клейких деталей і приліпив електроди до обох скронь. «Відліпив-приліпив» – ось тобі й лоботомія «зроби собі сам». Усе аж так просто, що й шістнадцятирічний підліток докумекає.
На уроках англійської літератури у міс Чен ми якось вчили «Бути чи не бути»[40]. Та між «буттям» і «небуттям» існує велика сіра зона. Можливо, у часи Шекспіра люди мали лише два варіанти. Ґрифін же Вілсон зрозумів, що академічні оцінні тести SAT[41] – то просто брама до тлінного й лайнового життя. До взяття шлюбу і вступу до коледжу. До сплати податків і спроб виховати дитину так, щоб вона не влаштувала стрілянину в школі. А ще Ґрифін Вілсон зрозумів, що й наркотики – не ліки. Бо після кожних ліків потрібні інші ліки, щоб лікуватися від попередніх.
Проблема талановитих і обдарованих іноді полягає в тому, що вони занадто вже розумні.
Мій дядечко Генрі твердить, що добрий сніданок важливий, оскільки мій мозок, який все ще росте, потребує поживи. Але чомусь усі мовчать про те, що подеколи той мозок може стати занадто вже мізковитим.
Ми по суті – великі тварини, які в ході еволюції розвинулися до того, що здатні потрошити мушлі й поїдати сирі устриці. Але тепер від нас іще очікують, аби ми встигали за трьомастами сестрами Кардаш’ян і вісьмастами братами Болдуїн. Без жартів, з такими темпами, з якими вони плодяться, Кардаш’яни та Болдуїни[42] незабаром витіснять усі інші людські різновиди. Решта, тобто ми з вами, тільки глухі кути в еволюції, на котрі чигає нагода хіба що мигнути й зникнути.
Раніше Ґрифіна Вілсона можна було запитати про що завгодно. Скажімо: «Хто підписав Гентську угоду?» І він, подібно до мультяшного фокусника з телешоу, промовить: «Уважно дивіться, зараз я з капелюха витягну кролика…»[43] Магічне слово «абракадабра!» – і будь ласка – тримайте відповідь. На органічній хімії він до знемоги міг теревенити про теорію струн[44], але чого він хотів насправді, так це бути щасливим. «Щасливим» – це не просто бути «не смутним», а бути щасливим, таким щасливим, яким буває цуценя. І не сіпатися постійно то туди то сюди від того, що загорілося якесь там миттєве повідомлення, або до податкового законодавства внесли якісь там зміни. Але й помирати він також не хотів. Він хотів і бути, і не бути – причому водночас. Ось таким геніальним першопрохідцем він був.
Завідувач навчальної частини змусив Тришу Джедінґ дати слово, що про це не дізнається жодна жива душа, та ви знаєте, як воно зазвичай буває. У шкільному окрузі боялися наслідувачів. Адже сьогодні цих дефібриляторів натикано усюди.
З того дня у кабінеті медсестри Ґрифін Вілсон здається щасливішим, ніж будь-коли доти. Він вічно гигоче, гигоче понад міру лунко і з підборіддя витирає слину рукавом. Викладачі ж у царині спеціального навчання[45] плещуть йому в долоні та осипають його похвалами лише за те, що він сходить до вбиральні. Як тут не згадати про подвійні стандарти. Решта з нас геть з-під шкури пнеться заради якоїсь задрипаної кар’єри