Міллігана, Джуді Стівенсон зауважила, що її клієнт поводиться зніяковіло, мовби сором’язливий підліток. Здавалося, він побоювався конвоїра, наче бачив його вперше. Він швидко почимчикував до столу, сів біля Дороті Тернер і мовчав як риба, поки Вілліс не вийшов з кімнати. Весь цей час юнак тер собі зап’ястки.
– Скажеш Джуді Стівенсон, як тебе звати? – запитала Тернер.
Він зіщулився на стільці, заперечно похитав головою і зиркнув на двері, ніби хотів переконатися, що сержант Вілліс точно пішов.
– Джуді, – врешті-решт сказала Тернер, – це Денні. Ми з Денні вже досить добре знайомі.
– Привіт, Денні. – Стівенсон спробувала приховати подив, коли помітила, як разюче змінилися Мілліганові голос і вираз обличчя.
Юнак повернувся до Тернер і прошепотів:
– Ось бачите? Вона дивиться на мене як на схибленого.
– Це зовсім не так, – запевнила Джуді. – Я просто трішки збентежена, адже це дуже незвичайна ситуація. Скільки тобі років, Денні?
Він промовчав і знову потер зап’ястки, наче вони в нього раніше були зв’язані і тепер він силкувався відновити кровообіг.
– Денні чотирнадцять років, – відповіла замість нього Тернер. – Він художник.
– А що ти малюєш? – поцікавилася Стівенсон.
– Здебільшого натюрморти, – озвався Денні.
– А ті пейзажі, що поліція знайшла у тебе вдома, теж твого пензля?
– Я не пишу пейзажів. Не люблю землю.
– Чому так?
– Не скажу, бо він мене вб’є.
– Хто тебе вб’є? – Вона й сама здивувалася, наскільки її захопила ця бесіда. Знала ж бо, що не можна в таке вірити. Твердо вирішила, що не купиться на жодне ошуканство. Але тепер спіймала себе на тому, що захопливо стежить за розгортанням цього спектаклю.
Юнак заплющив очі, і по його щоках покотилися сльози.
Дедалі більше торопіючи від побаченого, Джуді спостерігала, як він мовби пішов у себе. Його вуста ворушилися, та з них не злітало ані звуку. Його погляд осклянів, а тоді знову став осмисленим. Юнак шарпнувся від несподіванки, почав озиратися довкола, та потім упізнав обох жінок і зрозумів, де перебуває. Він невимушено вмостився на стільці, закинув ногу на ногу і витягнув цигарку з пачки, що була схована в його правій шкарпетці.
– Хтось має запальничку?
Джуді дала йому прикурити. Він глибоко затягнувся і видихнув угору цівку диму.
– Ну, що новенького? – кинув юнак.
– Можеш сказати Джуді Стівенсон, хто ти такий?
Він кивнув і пустив кільце диму.
– Я Аллен.
– Ми раніше зустрічалися? – запитала Джуді, сподіваючись, що тремтіння в її голосі не надто помітне.
– Декілька разів, коли ви або Ґері приходили поговорити про справу.
– Але ж ми завжди зверталися до тебе як до Біллі Міллігана.
Він стенув плечима.
– Ми всі відгукуємось на ім’я Біллі. Так не доводиться нічого пояснювати. Але я ніколи не стверджував, що я Біллі. Ви це просто припустили, а я не бачив сенсу переконувати вас у протилежному.
– Можна