чому, дурна ти бабо? У балії твоїй? Вона, може, велика, але ж для інших потреб призначена.
Поки чоловіки сміялися з нехитрого жарту Гордія, худенька Лушка спершу сиділа мовчки, нахиливши обчикрижену голову і стрімко шаріючись, а потім схопилася й утекла в кущі.
– Це ти даремно, дядьку, – дорікнув Іванко, з обличчя якого вмить злетіла вся веселість, ніби не він щойно реготав разом з усіма. – Сирота все ж таки, та ще це… гм.
Не доказавши, він боязко відсунувся, щоб Гордій кулачищем його не дістав, але той не розсердився, кивнув винувато:
– Даремно. Образив дівку. І ти, Степанидо, прости. Озвірів зовсім, світом тиняючись. У самого дочки були, дружина… Ох, ма, життя-гармидер! Заспокой дівку, Іване. Куди вона сама така?.. Повернути треба. Скажи їй, дядько Гордій щиро перепрошує.
– Це я зараз, це я миттю!
Іванко птахом спурхнув із прим’ятої трави й пірнув у зарості – тільки сучки затріщали. Лушка, демонструючи образу, якої насправді не відчувала, пішла до річки мити руки. Гордій, лігши на бік і підперши патлату голову, попросив Никодима:
– Ти, дорогенький, ще про тартар розкажи. Бачив їх наживо? Або тільки в книжках своїх про них читав?
– Бачив, дядьку, бачив, – відповів Никодим. – І ти подивися. – Він підвівся й задер на собі рясу до грудей. – Ось вони, відмітини на пам’ять довгу, пам’ять недобру.
Гордій сів, мнучи бороду.
– Це як же ти примудрився? – запитав він, розглядаючи блискучі, рожеві рубці опіків на білому тілі, яке давно не бачило сонця.
– Горів я, дядьку. Разом із Києвом престольним горів. Та не до скону, як бачиш. Бог уберіг, із пекла вивів, щоб я решту князів попередив. Ось хочу до Данила Романовича пробитися. Розповісти йому, як військо Батиєве споряджене, щоб він свої дружини встиг підготувати. З тартарами битися – це тобі не з половцями воювати. Тут кмітливість потрібна, без неї ніяк.
– Данило – він тутешній князь буде? Думаєш, вистоїть проти Батия?
В очікуванні відповіді Гордій двічі змінив позу, підгинаючи під себе то одну ногу, то другу. Йому кортіло почути, що Данило Галицький зможе зупинити орду, яка невблаганно насувається зі сходу. Якби не був Гордій голий, як бубон, він і сам би записався в дружину, але без зброї та доброго коня зі збруєю здатний тільки рибу з річки тягати й зубоскалити з попутниками. Дуже це його гнітило, тим паче що силу він у собі відчував чималу, силу злу, неприборкану. Дочок Гордія степовики в полон повели, дружину вбили, щоб під ногами не плуталася, самого Гордія, як їжака, стрілами колючими нашпигували, але оклигав він, вижив. А навіщо? Щоб хлоп’ятам та дівкам шмарклі витирати?
– Батий, він у тартар за батька буде, – заговорив Никодим, ретельно добираючи слова, щоб донести свою думку дохідливо. – Батько, отже, усього їхнього гидкого племені. Його воля – для всіх закон. На смерть пошле – ніхто і не пискне. Не послухатися – ні-ні, боронь Боже.
– Страхом, отже, бере, – кивнув Гордій із розумінням.
– Якби страхом. Тут інше. – Никодим сів на своє місце й помовчав,