не буде. А їм у хаті добра пара молодих жіночих рук потрібна. Бо скільки ж він сам буде і прати, і варити, і жати, і косити, і в господарці лад давати. Тиміш затято відмовчувався. Тож татові залишалося тільки терпляче очікувати, коли вся ота веремія з весіллям у Вишнецьких перешумить, перемелеться, перевіється і затихне. Але батьківське серце не камінь. Левко бачив, як він потай зітхає, як вечорами довго сидить на лежаку і щось думає, як аж за чуба себе смикає (така в нього звичка, коли сердиться) і вдаряє кулаками об коліна.
Левкові також шкода брата, дуже шкода. Коли почув останню звістку, про те, що весілля не буде, щодуху помчав розказати Тимошеві. Тиміш стояв у клуні з рушницею в руках. Та мисливська рушниця, яку ніхто не чіпав з дня маминої смерті, бо татові стало не до полювання, налякала Левка. Він аж заціпенів у дверях. А чого це брат так заглядає у чорну цівку дула, як сорока в кістку? Що він там не бачив? Чи не надумав дурного? Новина, якою тільки-но збирався потішити, враз випурхнула з голови, як зляканий горобець із проса. Тиміш глянув на брата і повісив рушницю.
– Не бійся, малий!
І вийшов із клуні.
Може, й добре, що Левко не сказав тоді братові те, з чим прийшов. Бо вийшло б, що передав чергову ябедину. Хай і ненавмисне, але ж збрехав би. Бо весілля таки було.
Тієї неділі Левкові з самого ранку боліла голова. Дивно якось боліла. Здавалося, що сухе повітря наповнене невидимими тонюсінькими колючками і вони потріскують, раз по раз впинаються в голову і спричиняють болюче пульсування у правій скроні. Але хлопчаки бігли дивитися на весілля, і Левко не втримався – перескочив через перелаз і гайнув за ними. Дітвора обліпила маєток з усіх боків, як зграйка горобців, – хто виліз на мур, хто всівся на дерево під муром, а хто й на подвір’я пробрався. Цікаво ж, як то вбрана молода, яка в неї сукня, який вельон[16], як Вишнецькі весілля справляють – чи так, як заведено у селі, чи якось по-своєму, по-панськи.
Весілля – з піснями, танцями і жартами, викраденням молодої й викупом за неї, з перепоєм і короваєм, тобто з усім тим, що заведено у селі, – не було. У глибині саду, в дерев’яній альтанці з різьбленим дашком, музики грали мелодії обереків[17], незвичні для сільського вуха, на подвір’ї, перед великим цегляним будинком з вітражними вікнами, стояли дві фурманки, криті білим полотном і тому схожі на циганські фургони (мабуть, їх облаштували для паній, щоб сонце дорогою не спекло). Трохи поодаль заховалися у затінку три тарантаси, бричка і розмальований золотом ридван, спеціально доставлений на замовлення нареченого. Гості збиралися їхати до міста – спочатку в костел, а тоді в маєток нареченого, де, власне, й мало відбутися головне весільне дійство.
Молода з будинку не з’являлася. Та вона не вельми й цікавила Левка. Він прийшов подивитися на її молодшу сестру. Меншу Вишнецьку звали Вишеславою, але Тиміш називав її Вишнею – чи то так скоротив ім’я малої, чи придумав його з натяком на прізвище. Левкові ця варіація імені дуже припала до душі. А ще більше подобалася йому сама Вишенька. Вони познайомилися