хоча за своє життя й написав з десяток натюрмортів і півтора десятка портретів. Серед тих портретів було і чотири автопортрети. Один з них висить у мене в кімнаті, ще один – у сусідній, але вже в Марії, третій я подарував мамі, а четвертий – «моїй улюбленій учениці Любі». Саме так я й підписав, коли вона перед від’їздом у художній інститут, чи як тепер його називають – художню академію, сама попросила мене його подарувати. Однак вона не забрала його із собою, а лишила у своїй дівочій кімнаті, про що мені сама ж і розповіла. Казала, буцімто любить, вертаючись до рідної домівки, заходити до своєї кімнати й зустрічатися насамперед із моїм поглядом.
Це справді був чи не найкращий із моїх автопортретів. Написаний десь із десяток років тому, він зображав мене ще не старого, але з невеликими острівками суму в очах, змужнілого, але ще не позбавленого надій та ілюзій. Я, звісно, трохи себе прикрасив, але ж цей портрет тільки мені й призначався. Однак Люба його запримітила і з двох, які в мене лишалися на той час, вибрала саме цей.
Я був колись давно в них удома, ще тоді, як умовляв Любину матір віддати дочку до художньої школи, і знав, де Любина кімната. Колись у ній жила ще й старша сестра Люби, яка вже років сім як вийшла заміж.
Будинок їхній примостився майже на краю вулиці, далі була ще одна хата і починалися приміські городи. Я про всяк випадок пройшов аж до кінця вулиці, постояв, вдивляючись у пейзаж, що відкривався переді мною, начеб вибираючи натуру, як і насправді любив робити під час своїх численних мандрівок окраїнами Густого Лугу.
А далі було те, чого я уявити навіть не міг. Я пробрався до вікна її кімнати – щось мене підштовхнуло до цього – і оглянув цей дитинний прихисток моєї нездійсненної мрії. Тієї, що я кохав чи мріяв покохати. Моєї найталановитішої учениці. «Талановитої уяви», – не стримався я, щоб не сказати собі зараз.
Я побачив чепурну кімнату, всуціль обвішану картинами – ними була заповнена і стіна, що торкалася Любиного ліжка, і частина протилежної стіни, яку не закрила шафа з одягом, і стіна біля дверей. Частину картин я знав – то були роботи «моєї найкращої учениці» ще зі шкільних років, кілька, вочевидь, її ще студентських робіт, адже стиль не змінився, лише вдосконалився – суміш наївного примітиву, бурхливого, навіть викличного буяння барв, ламаних штрихів і абстрактних, ніби навмисно (а може, так і було) аскетичних фігур, здавалось, недоречних у цих картинах, але які й створювали свій неповторний колорит. «Півень перед плахою», «Вулиця в очікуванні дощу», «Самотня мавка на Місяці» – я знав ці роботи і був здивований, що вони не в якомусь салоні, не в чиїйсь приватній колекції, на що, безумовно, заслуговували, а тут, у маминій хаті, у кімнаті, до якої вона навідувалася раз чи два на рік і де картини ніхто не міг належно поцінувати.
Були тут і незнайомі мені роботи, явно інших художників. Абстрактні, реалістичні і напівреалістичні, з різною технікою виконання й стилем. «Швидше за все, роботи її товаришів-студентів», – подумав я.
Мій автопортрет висів у центрі своєрідної експозиції над її ліжком. Він був явно чужим, цей допотопний малюнок, виконаний кольоровими олівцями, з невеликими акварельними