сита вже – не хоче її їсти, а лише спроквола грається, тримаючи свою жертву в лапках.
Я встав і підійшов до вікна. Мене обдало холодом. Рвучкий вітер вдарив в очі, потім обпік решту обличчя. Я вже хотів відійти назад, углиб кімнати, до теплого тіла Інги, коли раптом побачив серед лісу білий силует. Жіночий силует з піднятими руками. На тому самому місці, де я бачив жінку, що бігла посеред грози. Вона стояла тепер посеред лісу, біла, мовчазна, дивно заклична. Так, вона кликала мене до себе, це я добре розумів. Мені навіть здалося, що бачу її риси, бачу і не можу впізнати. Я зціпив зуби і змусив себе одвернутися. Інга на ліжку вже спала, солодко, наче маленька дитина.
ІІІ
Не знаю, що мене покликало того дня до моря. Зранку дув скажений, майже зимовий вітер, я чув, як одна жінка, яка щойно приїхала в наш пансіонат, сказала:
– Ніколи б не повірила, що в Криму таке буває, та ще й у серпні.
– Вчора погода була зовсім іншою, – відповіла їй чергова, яка оформляла поселення.
Справді, зовсім інша, подумав я, пригадавши вчорашню вечірню прогулянку з Інгою. Але сьогодні я був сам. Звісно, я міг покликати із собою Інгу, але не її присутність була мені потрібна сьогодні.
Найперше я оглянув місце, де вночі бачив білу жінку. Чи жінку в білому. Я не міг би до пуття сказати, що там шукав. Може, просто чиїсь сліди, може, шматок її білої сукні чи жмутик волосся, може, якийсь потаємний знак, який би вона мала залишити.
Біля одного з дерев я зіткнувся з чоловіком приблизно мого віку чи трохи старшим. Він пильно оглядав місцевість, придивляючись до гілок дерев, до гілля і листя, збитого вночі грозою.
«Невже він шукає те саме, що і я?» – думка мене трохи збентежила, я спинився й уважніше подивився на чоловіка. Він мав тонкі інтелігентні риси, виразні зморшки, мішки під очима і ледь-ледь сутулився. На щоці з правого боку виднівся невеличкий світлий шрам, либонь, порізався під час гоління.
– Ви також вночі її бачили? – спитав я, коли ми обдивилися один одного.
– Даруйте, про що ви? – вимовив чоловік глухуватим голосом, але по тому, як він відвів погляд, було видно, що він мене зрозумів.
«Отже, це не фантом, не видіння, не витвір моєї уяви, – подумав я. – Але чому це мало бути витвором уяви, якщо й Інга бачила?»
Проте я не міг позбавитися першої своєї вранішньої думки – начеб Інга просто мене спершу тільки потішила, підігравала мені. Атож, я з її вуст чув не те, що хотів почути. Така химерність потім стала частинкою загадки про жінку, яку я бачив (таки бачив) уночі. Якийсь зв’язок наче виник між її з’явою й існуванням Інги в моєму житті.
– То ви нічого не бачили, кажете? – спитав я ще раз чоловіка іронічно і в той же час погрозливо.
Він знизав плечима. Острах у його очах перемішався з насторогою. Він узяв пальцями, на одному з яких зблиснула тонка яскраво-жовта обручка, гілку молодого дубка і струсонув на землю рештки нічного дощу. Цим жестом немовби захищався чи прагнув поставити між нами хоча б якийсь заслін.
Я намагався пригадати, чи бачив цього чоловіка в пансіонаті. Таки, здається, бачив. Він сидить, якщо