вона та вправно стягнула його в крісло. Вона зробила це з легкістю жінки, яка ставить книжку в просвіт між томами на поличці. Так, Енні була сильною. Навіть якби він був у доброму здоров’ї, результат поєдинку між ним і цією жінкою був би досить сумнівним. А в його теперішньому стані це мало б такий вигляд, наче Воллі Кокс вийшов проти Бум-Бум Манчині[52].
Вона поклала перед ним дошку.
– Бачиш, як ладно стає? – сказала вона та пішла до столу по їжу.
– Енні?
– Так.
– Чи не могла би ти повернути друкарську машинку іншим боком? Аби вона в стіну дивилася.
Енні насупилася:
– І з якого дива я маю це робити?
Бо я не хочу, щоби вона всю ніч мені шкірилась.
– Давні забобони, – відповів він. – Я завжди відвертаю машинку до стіни перед тим, як сідати писати.
Він помовчав і додав:
– Власне, я так роблю щоночі, поки пишу.
– Це як «ступиш на щілину – зламаєш спину». Я, по можливості, намагаюся не наступати на щілини, – сказала вона та розвернула «Роял» так, що тепер вона посміхалася самій лише голій стіні. – Так краще?
– Набагато.
– От дурненький, – сказала вона та почала його годувати.
Йому снилося, ніби Енні Вілкс викликає з пляшок джинів та бісів і літає на чарівному килимі при дворі якогось казкового арабського халіфа. Коли килим промайнув повз Пола (її волосся струменіло по спині, а погляд був жвавий та яскравий, наче в капітана, що веде свій корабель поміж айсбергів), він помітив, що тканина сплетена з зелених і білих ниток, а візерунок складається в номерний знак штату Колорадо.
«У сиву давнину, – гукала Енні. – Це сталося в сиву давнину. Коли прадід мого прадіда був іще малим. Це розповідь про те, як бідний хлопчик. Мені переповів це чоловік, який. У сиву давнину. У сиву давнину».
Пол прокинувся від того, що Енні трясла його за плече, а яскраве ранкове сонце крадькома зазирало у вікно. Снігопад припинився.
– Вставай, сонько! – Енні мало не щебетала. – Я принесла тобі йогурт і варене яєчко, а потім час сідати за роботу.
Вона горіла від нетерпіння. Пол зазирнув у її обличчя, і до нього прийшло нове дивне відчуття – надія. Йому наснилося, що Енні Вілкс була Шехерезадою[53], її масивне тіло було вдягнене в прозорі одежі, великі ноги запнуті в рожеві капці зі стразами та загнутими носками. Вона правила своїм чарівним килимом і промовляла закляття, що відчиняли двері до найкращих історій. Але, звісно, не Енні Вілкс була Шехерезадою, а він. І якщо він добре писатиме, вона не зможе його вбити, поки не дізнається, як усе скінчилося, як би голосно не наказували їй звірячі інстинкти, що вона мусить…
Чи не з’явився в нього шанс?
Пол перевів погляд від Енні та помітив, що вона розвернула машинку перед тим, як будити його. «Роял» привітала Пола сліпучою посмішкою з вибитим зубом, примовляючи, що сподіватися – нормально, а боротися – благородно, але в кінці він залишиться сам на сам