просила не стріляти по селу, мовляв, там мирні. Деякий час діяло. Однак коли селище між двома лініями фронту, то як не крути, а час від часу прилітає. Дитячий садок розбомбили, потім у базар влучило.
– Багато загинуло?
– Ну в садочку, слава Богу, нікого не було. Такі часи, шо батькі дітей від себе не відпускають. А на базарі попало в чувака, шо молоком торгував. Згорів у машині. І ще жінку поранило, матір трьох дітей, вона потім померла.
– Хто стріляв?
– Кажуть, шо армія!
– А ти шо думаєш?
– Я стверджувать не буду, бо не бачив. Однак вояки теж різні.
– Тобто?
– Раз приїздили в село на броні. Ходили по хатах на кутку, а потім як угатять із самохідки по городу однієї жінки. І поїхали. Ми підбігли, розпитали, виявилося, що дізналися, шо вона самогоном приторговує, приїхали конфісковувать, а в неї якраз не було, так ото лякали.
– А «донори» шо?
– Там узагалі піндик. У них там начальники. Шо не шайка, то свої порядки. Немає з ким домовлятися. Ті, шо типу офіційна влада ДНР, ті ще нормальні, однак вони де? А на кутку самі бандити. Випалена земля, одним словом. Приходили раз, хотіли в апалчєніє забрати. Сказали: не підеш, бугай, то або грохнемо, або в штрафбат підеш окопи рити. То я на ранок і виїхав.
– Ти сам виїхав чи з мамою?
– Сам. Мама не схотіла. Та й чутки ходять, шо українські військові гроші вимагають за виїзд. По тисячі доларів з дорослого і по п’ятсот з дитини. Саме тому бідні й не рипаються.
– І шо з тебе взяли?
– А шо у мене є тисяча доларів? Я навіть без зимового одягу поїхав.
– А вимагали?
– Ні.
Мовчимо, нарешті я ставлю питання, яке турбує.
– І як гадаєш, шо буде далі?
– Нічого хорошого не буде! Ніхто просту людину не цінує. Усім похуй.
– Накликали війну на свої голови?
– Я не кликав. Ні я, ні мама на референдум не ходили.
– Однак і проти не виступили. Майдан не зібрали ж? Не прогнали виродків? Ми в Києві як не хотіли жопи, то піднялися всі. І в Дніпрі, і в Одесі!
– Ну хто ж знав?
– А ти думав, «донори» заради вас, трудяг та селян, калашами махати почали?
Товариш мовчить, лишень сопить у слухавку.
– Ну добре, не дуйся. Де ти зараз?
– Руслан, я поки не можу сказати. А якшо нас слухають? А мені, може, по маму вертатися. Мало лі.
– Ніфігово вас там залякали в Новоросії. Ладно, головне, шо живий. Ну бувай!
– Бувай.
Хліб
У моєму дитинстві у військовому містечку в Конотопі було в дітей одне почесне зобов’язання – ходити по хліб. Щоправда, тоді казали «за хлєбом».
Хлібний магазин у «Порту» розміщувався у прибудованій до офіцерської столової будівлі барачного типу, з тильного боку продуктового магазину. Це була чимала кімната з сінями і одним вікном. На ніч вікно закривали віконницею, а двері замикали на довжелезну залізну клямку, яку прикручували до стіни спеціальним ключем-коловоротом.
Хліб привозили десь о дев’ятій ранку. Однак уже за півгодини ті діти, які вчилися в другу