рівнина, а на ній – зарості бамбуку, стежки. Ґіль звів очі на Чона До, тоді помив пензель і взяв на нього жовтий колір для відблисків на бамбукових пагонах.
– Ну ти ж, блін, і йолоп, – сказав йому Чон До.
– Сам ти йолоп, – відповів Ґіль. – У вас уже є співачка – чого вам по мене повертатися?
– А треба. Діставай-но ключ.
Ключ від мотоцикла лежав на шинквасі, і Ґіль пересунув його до Чона До.
Ґіль крутнув пальцем у повітрі, показуючи, що треба ще налити. Прийшла барменка. На ній було намисто Руміни. Ґіль щось їй сказав, тоді відділив половину своїх єн і сунув Чонові До:
– Я сказав, що цього разу платиш ти.
Барменка налила три чарки віскі, тоді щось сказала Ґілеві, і той засміявся.
Чон До спитав:
– Що вона сказала?
– Каже: на вигляд такий сильний чоловік – тільки шкода, що боягуз.
Чон До подивився на Ґіля.
Ґіль знизав плечима:
– Мабуть, я розказав їй, що ми тут увечері через жінку побилися. Я був уже перемагав, і тут ти вирвав у мене жмут волосся.
Чон До сказав:
– Ти ще можеш спокійно піти зі мною. Ми не скажемо нічого, обіцяю. Просто повернімося, ніби ти й не тікав.
– Я що, дуже схожий на втікача? – спитав Ґіль. – Та й не можу я свою дівчину отак покинути.
Ґіль вручив їй малюнок, і вона причепила його на стіну просохнути, поряд із іще одним – її портретом з осяйною усмішкою і в червоно-білому намисті. Примружившись із відстані, Чон До раптом зрозумів, що Ґіль намалював не пейзаж, а буйно-зелену, пасторальну мапу мінного поля.
– То ти був на мінних полях, – сказав він.
– Мати відправила мене до студії Мансуде[9] вчитися на художника, – почав розповідати Ґіль. – А батько вирішив, що мінні поля зроблять із мене мужчину, то залучив свої зв’язки, – Ґілеві нічого не лишалося, як розсміятися від думки про те, що можна по блату бути відправленим до загону самогубців. – Я знайшов спосіб більше малювати карти, ніж розвідувати місцевість.
Говорячи, він малював уже наступну акварель: жінка з широко розкритим ротом, освітлена знизу, так що очі виявляються затемненими. Вона одразу стала подібна до Руміни, хоч і важко було сказати, співає вона чи кричить, щоб її врятували.
– Усе, замовляй востаннє, – наказав Чон До й передав барменці всі гроші.
– Вибач, друже, мені дуже шкода, але я нікуди не піду. І все. Вважай оперну співачку моїм подарунком і попроси вибачення в неї за мене.
– Чи не твій батько замовив співачку і тому ми тут?
Ґіль нічого не сказав.
Він почав малювати себе й Чона До – обидва на портреті показували великий палець. Вони посміхалися демонстративно, аж натягнуто, і Чон До не хотів, щоб той домальовував портрет.
– Ходімо, – сказав Чон До. – Ти ж не хочеш спізнитися на караоке в Янґакто[10], чи де там ваші розважаються.
Ґіль і вухом не повів. Він прописував м’язи Чона До, роздувши їх, наче в горили.
– Що правда, то правда. Я куштував яловичину