й вина. Він не почув про ті окінавські сім’ї, кожна з яких кликала батька, котрий плив у далеч на своєму кораблі, але Чонові До важко було особливо жаліти дітей, у яких є мама, брати й сестри. Та й від цього «визнай нас» аж нудило. Коли російські родини своїм чоловікам-в’язням просто передають вітання, це надає людині сил. А намагатися вмовити батька-втікача повернутися? Хто ж повернеться на це? Хто б хотів, щоб його знали як таку нещасну, жалюгідну дитину?
Чон До задрімав просто за своїм приладдям – таке з ним бувало рідко. Його розбудив голос тієї, що веслує вночі. Вона веслувала оголеною, розповідала вона, під небесами «чорними й рясними, як гвоздика, яку поставили в чорнило». У неї була фантазія, що люди колись повернуться в море, у них з’являться плавці й дихала, як у кита, людство знову стане океанічним, і не буде ні ворожнечі, ні війни. «Бідолашка, – подумав Чон До, – відпочинь трохи», – і вирішив про це другому помічникові не переказувати.
Уранці «Чунма» взяла курс на південь, її невід був повний: у ньому метлялася навсібіч легка, небувала гора кросівок. На палубі лежали їх сотні, перший і другий помічники сортували їх за загальним виглядом. Гірлянди кросівок, зв’язаних шнурками, звисали з усіх планок і сушилися на сонечку. Зрозуміло, що повноцінних пар знайшлось одиниці. Однак навіть після безсонної ночі всі, здається, були в доброму гуморі.
Перший помічник знайшов пару синьо-білих і сховав собі під койку. Стерновий чудувався сорок п’ятому розміру – яка ж то людина таке носить? – а машиніст нагріб цілу гору кросівок, щоб удома дружина поміряла.
Сріблясті й червоні, з яскравими вставками та смужками-флікерами, білосніжні – ці черевики були на вагу золота: вони дорівнювали харчам, подарункам, хабарам і послугам. На ногах вони не відчувалися взагалі. Поряд із кросівками шкарпетки всієї команди виглядали на рідкість миршаво, а їхні ноги здавалися рябими й линялими серед таких чистих кольорів. Другий помічник перерив усю купу, доки не знайшов собі пару «американських черевиків». Обидва були жіночі. Один червоно-білий, а другий синій. Власне взуття помічник пожбурив за борт, а тоді продефілював палубою в непарних «найках».
Попереду на сході формувалася велика хмарна маса, а перед нею вихором кружляли морські птахи. Це був апвелінг – із глибин западини нагору підіймалася холодна вода й конденсувалася в повітрі. У такій воді полюють кашалоти, вона – дім шестизябрових акул. Нагору в цьому потоці підіймаються чорні медузи, кальмари та глибоководні креветки, білі й сліпі. Подейкували, що саме цих креветок із великими, невідкритими очима живцем із перцем та ікрою споживає сам Великий Керівник.
Капітан схопив бінокль і роздивився. Тоді задзвонив у дзвін – прибігли помічники у своїх обновках.
– Нумо, хлопці! – сказав капітан. – Будемо героями революції!
Капітан сам зайнявся сітями, а Чон До допоміг машиністові зробити імпровізований акваріум із двох бочок для дощової води і баластної помпи. Але виявилося, що ввійти до місця апвелінгу не так просто. Те, що здалеку скидалося на туман, виявилося масою хмар, яка тяглася на кілька кілометрів. Хвилі ходили