свого первістка, перехилився із колиски, що чотирма мотузками була прив’язана до вбитого у дубовий сволок гака, і ось-ось міг випасти з неї на підлогу з метрової висоти. Переборюючи раптову млість, Катерина рвонулась до сина і в цю ж мить побачила, як колиска різко перевернулась. У неї на очах дитина впала головою вниз і завмерла на підлозі, прикрита пелюшкою, котра випала з колиски.
Рухнувши на коліна і схопивши сина на руки, Катерина відчула, що він не дихає.
– Боже, допоможи! – в розпачі заволала молода жінка, безтямно втупившись у стелю і притискаючи до грудей маля.
– Ма… ма-ма… – раптом почулось з-під пелюшки, яка закривала обличчя малого Володька.
Катерина притьмом відкинула пелюшку, побачила розплющені оченята свого улюбленця – і залилась рясними сльозами.
– Заговорив, заговорив мій синочок…
Тиміш саме запрягав у воза другого коня, коли почув від воріт знайомий голос:
– Пане господаг, сто лят вам здогов’я!
Старий Шмуль, володимирський заготівельник фруктів на навколишніх хуторах, посміхався до нього беззубим ротом, однією рукою тримаючи за кантар[5] такого ж древнього, як і сам він, коня, а другою за звичкою посмикуючи сивого пейса[6].
– І ви будьте здорові, – озвався Тиміш, прямуючи до старого.
Шмуль багато років поспіль купляв лишки яблук і груш із саду його батька, тож Тиміш знав того давно. До того ж, як подейкували, старий перекупник володів даром передбачування, і про нього в навколишніх селах та хуторах ходили легенди.
Тиміш не міг зрозуміти, чому таких, як Шмуль, називали перекупниками. Бо зазвичай вони не купляли у селян ті ж таки фрукти, а брали сад чи частину фруктових дерев в оренду, охороняли їх, дуже дбайливо збираючи щороку урожай. Часто про оренду з господарями вони домовлялись, коли молодий сад лише підростав. Так ці люди дбали про свій майбутній зиск. Тимошу, вихованому ощадливими батьками, це подобалось.
Ось і цього разу Шмуль приїхав із пропозицією взяти в оренду кілька яблунь із Тимошевого саду, які цьогоріч лише вперше почали плодоносити.
Та тільки-но старий Шмуль завів про це мову, як із хати почувся крик Катерини.
Стривожений Тиміш, а за ним і його гість побігли до вхідних дверей. Побачивши заплакану Катерину, яка притискала до грудей малого Володька, чоловік стиха зойкнув.
– Що таке? Що з ним?
– Впав із колиски, – схлипнула жінка, – он яку ґулю на голові набив.
Вона злегка дмухнула на величеньку ґулю на лобі немовляти і раптом усміхнулась крізь сльози:
– Я його на руки схопила, думала, неживий, а він до мене раптом: ма… ма-ма. Заговорив!
Старий Шмуль простягнув руку з довгими кістлявими пальцями і провів нею над головою дитини. І перш ніж Тиміш з Катериною встигли щось сказати, тихо промовив:
– О-о, то не пгоста дитина. Талан має, до митецтва здатний. Всі біди в житті пегебоге, бо сильний