можливостями для розвитку – це імпонувало Бенедикту, ось чому він вибрав зникнути саме сюди.
Але на відміну від нього пані Ярина ненавиділа це місто. Секрет її ненависті, скоріш за все, ховався у тому, що вона просто не любила людей. Їй було шістдесят дев’ять років, вона не мала ні внуків, ні дітей, ні чоловіка. В неї був тільки старий пансіонат.
Саме він їй приносив якийсь дохід, бо вона здавала кімнати різним приїжджим у місто людям. Ціни її були низькі, отож жильців вона мала силу-силенну. Крізь її очі щороку проходили сотні різних людей. Бідних, скривджених; амбітних і не дуже. Вона чула тисячі життєвих історій – великий кусень яких про нещасливе життя. Можливо, саме це вплинуло на її характер. Вона була недовірлива і різка до людей – нікого до себе не підпускала, мабуть, думала, що всі ці біди саме через людей.
Подобалось їй у її сірому потрісканому пансіонаті тільки одне – він давав людям надію на те, що в них усе налагодиться. Бо крім нещасних історій вона також чула чимало людських мрій.
«А якщо мріють – не здаються», – думала Ярина.
На той день жіночка запланувала поїздку на третє міське кладовище, провідати свою померлу шість років тому подругу Анжеліку. Ярина не приховувала, що Анжеліка була єдиною її подругою за все довге життя. Хоча навіть у той час, коли подруга ще була жива, Ярина не виявляла до неї теплоти. Вона була різкою до неї, як була різкою до всіх інших, проте це не заважало їй любити подругу. І тепер не заважало за нею сумувати.
Одягнувшись у свій найкращий чорний костюмчик, начепивши на голову чорний капелюшок, повісивши на руку шкіряну (трохи потерту) сумочку, вона вийшла зі своєї кімнати. Коли замикала двері, в кінці коридору, біля вікна, запримітила худорлявого чоловіка у сірому халаті. Чоловік замертво стояв і порожнім поглядом дивився за вікно.
Це було звичною картиною для Ярини – той чоловік щоранку виходив у коридор на другому поверсі пансіонату і мовчки спостерігав за світом крізь вікно.
– Кого виглядаєш, Яроне? – як і кожного ранку, спитала у нього Ярина.
– Її, – сухим голосом, як завжди, відповів Ярон.
Далі діалог ніколи не заходив. Жінка оминула чоловіка і спустилася хрипкими сходами в передпокій, або на «рецепцію», як вона усіх просила називати цю кімнату.
Її не дивували такі люди, як Ярон. Її взагалі мало що дивувало. Ні з ким зі своїх квартирантів вона не зав’язувала тісних стосунків, бо знала, що рано чи пізно вони залишать цей пансіонат, а то й цей світ. Для неї головним було те, щоб жильці вчасно сплачували квартплату, а Ярон оплачував усе вчасно, а то й на місяці вперед.
Незважаючи на те, що рецепція пансіонату була заставлена всіляким барахлом, вигляд вона мала на диво затишний. Скоріш за все, цій кімнаті затишку додавав великий червоний килим, який Ярина колись привезла із Туреччини. А в кутку був маленький стіл, за яким уже сиділа темноволоса дівчина.
Дівчину звали Анною. Їй було вісімнадцять років, вона недавно закінчила школу і була внучкою тієї самої Анжеліки, до якої приготувалась їхати Ярина.
Власниця пансіонату завжди, коли покидала пансіонат, залишала когось, щоб наглядав за порядком під час