завжди хотілось, щоб тут було затишно, щоб вечорами хмеліти від вина, споглядаючи зірки, а зранку годувати пташок. Скільки разів вона приходила сюди просто так? Мабуть, ніколи. Лише у справах, заклопотана, щоб вивісити або зняти білизну, полити квіти, помити підлогу чи зігнати нахабного голуба. Чи не тут стоять крісла, щоб розмовляти з сином? Чи не для цього тут насаджено квіти? Не було часу… Потрібно було закінчити ремонт і аж тоді розпочати справжнє життя: ходити по хаті і не перейматися, що забруднишся об шпакльовані стіни, перед сном читати цікаві книжки, а не розрахунки за ремонтні роботи, проглядати модні журнали, а не каталоги будівельних матеріалів. І щоб ніколи не чути вигуків ремонтників. Щоб старі труби не змушували бігти додому із кінотеатру. А паркетник, єхидно усміхаючись, не просив би більшої оплати. А не заплатиш більше – заховає проколене яйце під підлогу, і доведеться потім зривати настил у пошуках джерела нестерпного смороду.
І хоча б один раз на тиждень відвідувати школу танців… Колись давно тато казав, що вона, Таня, його маленька принцеса, – а всі принцеси вміють танцювати. Вечорами тато брав свою маленьку красуню на руки і кружляв із нею під звуки танго, притиснувшись кінчиками носа одне до одного. «Танго – танець обіймів і щастя», – казав він, і Таня, обійнявши тата за шию, почувалася найщасливішою дівчинкою у всьому світі. І якщо десь звучало танго, Таня заплющувала очі і… в її голові випливали спогади з того, особливого, танцю з батьком.
А ще хотілося щовечора готувати смачну вечерю в затишній кухні, а потім разом із сином переглядати дурнуваті передачі по телевізору або ж балакати про все на світі.
…Якось у магазині Таню гукнула однокласниця. Богдана приїхала в Харків у відрядження і була здивована, зустрівши її. «А в Жовтоводську всі кажуть, що ти померла», – сказала вона. Після другого келиха вина Богдана запропонувала Тані роботу. Потрібно було супроводжувати фури з конфіскатом із Києва до кордону з Білоруссю. На кордоні – «своя людина», все пройде і всіх пропустять. Після того як фури перейдуть кордон, товар заберуть, а Таня отримає гроші. Четверту частину суми Таня залишить собі, а решту покладе на певний банківський рахунок. Таня погодилась і після восьми таких поїздок виплатила кредит за синову квартиру, а за наступних п’ять – освіжила ремонт у своєму помешканні, купила нові меблі і дещо відклала на «чорний день».
Довго чекати не довелось – гроші пішли на лікування. Але то вже пізніше…
Півроку тому Богдана знову зателефонувала, і Таня полетіла до Києва.
– Час уже не той… – мовила Богдана. – Але давай ще раз спробуємо. Вийде – зірвемо джекпот.
– А якщо не вдасться?
– Твої втрати – лише ціна квитка на літак.
Таня знову погодилась. Увечері чотири завантажені фури рушили звичною дорогою. Коли до кордону залишалось кілометрів сто, зателефонувала Богдана і повідомила, що «їхнього» митника заарештували.
– Викидай все в ліс і біжи звідти, поки митник