зацікавила читачів більше, ніж увесь мій попередній доробок. Віддавна силкуюся примиритися з тим, що твір, який мені – з погляду професіонала – найменш подобається (на першій порі після публікації численні його рецензенти радо поділяли таку не дуже похвальну оцінку), й далі принаджує більшість моєї читацької аудиторії.
«Маг» вийшов 1965 року. Це моя третя з ліку книжка, але з усякого погляду, якщо не зважати на дату опублікування, вона таки перша. Я почав писати цей роман на початку 1950-х років, і відтоді його фабула й тональність зазнавали безлічі змін. У первинній версії «Мага» був виразний містичний елемент – спроба створити щось співзвучне з шедевром Генрі Джеймса «Оберт ґвинта». Однак тоді в мене не було цілісної системи поглядів на свою мету – як у житті, так і в цій книжці. Об’єктивна частина мого «я» не вірила в те, що колись мене друкуватимуть, суб’єктивна ж незграбно й завзято творила міф і не могла від нього відректися. Дуже добре пам’ятаю, як мені раз по разу доводилося відкидати первинні ескізи через невміння описати те, що хотілося. Робота валилася з рук через вади техніки й ту дивну особливість уяви, що видається скоріш нездатністю відтворити реальне, ніж невмінням матеріалізувати нереальне (хоч насправді з цих двох припущень слушне друге).
А проте 1963 року, коли успіх «Колекціонера» додав мені трохи віри у свою спроможність як літератора, саме «Маг» – безконечно катований і безліч разів перелицьований каліка – запрагнув узяти першість над іншими творами, до яких я брався в п’ятдесятих роках… хоч, як гадаю, щонайменше два з них були значно презентабельніші й могли б викликати гучніший розголос – принаймні в Англії.
У 1964-му я взявся до роботи – скомпонував і переробив усі написані раніше розділи. Та все одно «Маг» залишався учнівським твором, під фабулярним нашаруванням розпізнавався записник про дослідження незнаного краю, здебільшого неправильно проваджене й хибно трактоване. Навіть в остаточній, опублікованій редакції цієї книжки набагато більше випадкового і наївно інтуїтивного, ніж міг би подумати інтелектуальний читач. Найтяжчий огріх з усього закинутого мені критикою полягав нібито в тому, що «Маг» – це холодно розраховане вправляння у фантазії, інтелектуальна гра. А тим часом одна з невиправних вад книжки – це спроба приховати справдешній вигляд ненастанних змін потоку свідомости, під впливом яких її написано.
Крім очевидного впливу Юнґа, чиї теорії в той час мене дуже цікавили, велику роль у написанні «Мага» відіграли три книжки. Я добре тямив, що зразком для мого твору послужив «Великий Мольн» Алена Фурньє; аж так добре, що в новій редакції довелося видалити цілу низку надто вже явних запозичень. Мабуть, ці паралелі не дуже різали б око літературознавцеві-формалістові, але без свого французького прообразу «Маг» був би зовсім іншим. Здатністю «Великого Мольна» впливати на сферу позалітературного досвіду (це стосується принаймні декого з нас) – ось чим я хотів наділити свою книжку. Ще одна хиба «Мага», з якою я теж не зумів упоратися, випливає з того, що я не розумів простої речі: він виражає переживання, характерні власне юначому віку. Герой книжки Фурньє, на відміну від мого, юний.
Хоч це може видатися дивним, але на написання мого роману, безсумнівно, вплинув також «Бівіс» Річарда Джефферіза – книжка, що заполонила мою дитячу уяву. Як гадаю, письменник – свідомо чи підсвідомо – формується в дуже молодому віці, а з «Великим Мольном» «Бівіс» має спільну рису – зображає зовсім інший світ, ніж той, який бачить дитина з заможної родини, народжена в передмісті, схожа на мене змалку. Кажу це, щоб підкреслити: глибинний зміст і дух таких книжок залишаються з нами й після того, як ми з них виростемо.
У той час я ще не усвідомив, що в основі «Мага» є ще одна – третя книжка, а нині висловлюю вдячність спостережливій студентці Ридинзького університету, яка написала мені через багато років після виходу «Мага» у світ і вказала на низку паралелей з «Великими сподіваннями». Вона не могла знати, що це єдина книжка Діккенса, яку я завжди цінував і любив (за неї пробачаю цьому письменникові багато чого іншого, яке мені не подобається в його творах); що я, тоді ще вчитель, почавши писати свій власний роман, залюбки викладав про «Великі сподівання» в класі; що довго носився із задумом зробити з Кончіса жінку й почасти здійснив цю ідею, втіливши деякі риси міс Гавішем в образі пані де Сейтас. У нову редакцію «Мага» я помістив невеликий уривок, віддавши данину цьому не зауваженому раніше впливу.
Коротко скажу про дві значніші зміни. У двох епізодах посилено еротичний мотив. Я попросту набрався духу і впровадив те, на що колись не наважувався. Друга зміна стосується закінчення. Хоч його головна ідея ніколи не видавалася мені аж такою неясною, як декотрим моїм читачам (мабуть, тому, що вони не приділили належної уваги двовіршу із «Всенощної Венери»[1], яким закінчується книжка), та я визнав, що міг би й виразніше натякнути про бажану розв’язку… і ось зробив це.
Мало хто з письменників охоче відкриває автобіографічне обумовлення своїх творів, яке переважно полягає не в конкретних датах, фактах та заняттях, – і я не виняток. А однак мій Фраксос («обгороджений острів») – це справдешній грецький острів Спеце, де в 1951–1952 роках я викладав у приватній школі з пансіоном, тоді