й матір тільки як достачальників матеріальних благ, мусив виставляти напоказ формальну вдячність і не міг здобутися на відповідні синівські почуття.
Я провадив подвійне життя і в школі набув репутацію естета й циніка часів війни. Довелося таки піти в армію, на те мене спонукали Традиції та Жертвеність. Я запевняв усіх (і директор школи підтвердив ці запевнення), що маю намір згодом вступити до вишу. У війську й далі тривало подвійне життя: на людях я грав нудотну роль сина хвацького генерала Ерфе, а на самоті гарячково ковтав прозу видавництва «Пенґвін» і збірки віршів. Демобілізувався при першій же нагоді.
До Оксфордського університету я вступив у 1948-му. На другому році навчання в коледжі Магдалини, зразу після літніх канікул, під час яких я майже не бачився з батьками, моєму батькові випало полетіти до Індії. Він узяв із собою матір. Літак, у якому вони подорожували, потрапив у грозу й, розбившись за сорок миль на схід від Карачі, став похоронним вогнищем із залізяччя та високооктанового бензину.
Коли минув перший шок, мені зразу ж полегшало, я почувся на волі. Мій найближчий родич, материн брат, фермерував у Родезії, тож тепер не було кому наступати на горло моєму «я» – як на мене, справжньому. Звичайно ж, моїм слабким місцем була синівська шанобливість, зате я добре орієнтувався в модних інтелектуальних течіях.
Принаймні вважав, що добре орієнтуюся, – як і інші диваки, мої однокашники з коледжу. Заснувавши невеличкий клуб під назвою «Les Hommes Révoltés»[11], ми пили сухий херес і (як спротив моді на грубововняне ура-патріотичне дрантя кінця сорокових років) одягали темно-сірі костюми та чіпляли на шию чорні краватки. На наших зустрічах ми дискутували про буття й небуття[12], а безладний спосіб життя називали екзистенціалістським. Невтаємниченим людям він видався б примхливим, геть егоїстичним. Нам годі було втямити, що герої (чи антигерої) французьких екзистенціалістських романів живуть на папері, а не в дійсності. Ми силкувалися мавпувати з цих героїв, помилково вважаючи метафоричний опис складних станів духу готовим рецептом правильної поведінки. І, як годиться, проймалися непідробним болем. Багато хто з нас попросту хотів видаватися оригіналом – у дусі вічного оксфордського дендизму. У клубі таке вдавалося.
Я набрався звички до розкоші й набув штучних манер. Діставши диплом середнячка, тішився високою ілюзією – вважав себе поетом. Ніщо не стоїть так далеко від поезії, як моя тодішня псевдоаристократична – з претензіями на всевідання – знудженість життям взагалі й зароблянням на життя зокрема. Я не доріс до розуміння, що цинізмом завжди маскують нездатність зарадити собі – коротко кажучи, імпотенцію, і що найбільше зусилля доводиться докладати до того, аби зневажати саме зусилля. Правда, я засвоїв крихту завжди корисної сократівської чесности – найбільшого дару нашій культурі від Оксфорда. Ця дещиця допомагала мені від випадку до випадку поступово усвідомлювати, що не можна обмежуватися