кіл.
– Я не з найвищої верстви. Із середньої.
– Найвища, середня… Господи, кого це гребе?
Поки вона знову заговорила, ми проїхали шмат дороги.
– Ти поставився до мене так, ніби я не твоя.
– Не будь дурною.
– Ніби я якась грана дикунка.
– Ото ще нісенітниця.
– Ти так поводився про всякий випадок. Ану ж з мене труси сповзуть абощо.
– Це важко пояснити.
– Не мені пояснюй, любий хлопчику. Не мені.
Якось Алісон повідомила:
– Завтра маю піти на співбесіду.
– Хочеш піти?
– А ти хочеш, щоб я пішла?
– Ця співбесіда ні до чого не зобов’язує. Тобі не конче відразу вирішувати.
– Краще почуватимусь, коли мене приймуть. Тільки б знати, що мене прийняли, ото й усе.
Вона заговорила про щось інше, і я міг не пристати на таку зміну теми. Міг, але пристав.
А назавтра і я дістав письмове запрошення на співбесіду. Алісон уже повернулася під враженням, що все гаразд. За три дні їй надійшов лист із повідомленням про десятиденний термін стажування, після якого почнеться робота.
Мене екзаменувала ціла комісія вельми ґречних чиновників. Під дверима установи ми зустрілися з Алісон й рушили до італійського ресторану. За обідом поводилися вимушено, як чужі. Вона була посіріла й утомлена, щоки обвисли. Я спитав, що вона робила, коли мене не було вдома.
– Писала відповідь.
– До авіакомпанії?
– Так.
– І що написала?
– А ти як гадаєш?
– Що ти прийняла пропозицію.
Запала прикра мовчанка. Я знав, щό вона хоче почути, але язик не повертався на те. Я почувався лунатиком, який прокинувся на самому краю даху. Знав, що ще не дозрів до того, аби одружитися й постатечнішати. У цю мить наші душі порізнилися, між нами залягло щось невиразне, темне й потворне, і воно випливало з Алісон. Не з мене.
– Кілька авіаліній моєї компанії проходить через Афіни. Якщо опинишся в Греції, будемо бачитися. Мабуть, ти таки залишишся в Лондоні. Якось воно буде.
І ми стали розмірковувати, як нам жити, якщо мені відмовлять.
Не відмовили. Надійшло повідомлення про те, що мою кандидатуру розглядає освітня комісія в Афінах. Це, мовляв, суто формальність. Маю бути в Греції на початку жовтня.
Вибравшись сходами на свій поверх, я тут же показав цього листа Алісон і не зводив з неї очей, поки читала. Сподівався на смуток, та не побачив його. Вона поцілувала мене.
– Я ж казала.
– Еге ж.
– Таку новину треба відсвяткувати. Їдьмо на село.
Я згодився. Алісон ані не гадала сумувати, а я через своє боягузтво не ризикнув задуматися над тим, чому мене прикро зачепила така легковажність. Ми поїхали на село, потім пішли в кіно, а тоді на танці в Сохо. За весь цей час Алісон ані не скривилася. Та після любощів нам не спалося, тож довелося поговорити всерйоз.
– Алісон, що мені завтра робити?
– Прийняти пропозицію.
– Хочеш,