цитрини.
– Це моя хатня господиня, Марія.
Він щось сказав по-грецькому, і я розібрав своє ім’я та назву школи. Не усміхнувшись, не піднявши очей, стара вклонилась і поставила все на стіл. Спритно, як вправний фокусник, Конхіс зірвав з тарілки муслінове накриття й відкрив сандвічі з огірками. Наливши чаю, кивнув на цитрину.
– Пане Конхісе, звідки ви мене знаєте?
– Попрошу вас вимовляти моє прізвище так, як це роблять англійці. Через «ч». – Він надпив із чашки. – Коли випитують Гермеса, то Зевс про це знатиме.
– Боюся, що мій колега повівся нетактовно.
– Ви, звичайно ж, усе про мене дізналися.
– Дуже небагато. Попри все, ви дуже гостинно мене приймаєте.
Він глянув на море.
– Є такий вірш часів династії Тан. – Кончіс передав голосом твердий приступ на початку назви. – «Тут, на границі, падає листя. Хоч усі мої сусіди – варвари, а ти – за тисячу миль звідси, однак на моєму столі завжди стоять дві чашки»[54].
– Завжди? – усміхнувся я.
– Я бачив вас минулої неділі.
– То це ви залишили внизу речі?
Він кивнув.
– Сьогодні вранці теж бачив.
– Сподіваюся, я не завадив вам купатися.
– Зовсім ні. Мій пляж он там, – вказав він пальцем понад жорствяну смугу. – Мені подобається бути там на самоті. Вам, як гадаю, також. Гаразд. Їжте сандвічі.
Кончіс долив мені чаю – китайського. У чашці плавали клаптики великих листків, витав смолянистий аромат. На іншій тарілці лежали кураб’єдеси – мигдальні конічні тістечка, посипані цукровою пудрою. Я вже й забув, яким смачнющим може бути полуденок. Мене брала заздрість, яку почуває до багачів приречений жити й харчуватися в установах. Я пригадав підвечірок у старого парубка – одного з моїх викладачів у Магдалинському коледжі, і ті самі завидки до його помешкання, бібліотеки, до спокійного, врівноваженого й розрахованого життя-буття.
Скуштувавши кураб’єдесів, я схвально кивнув.
– Ви не перший англієць, що вподобав Маріїні ласощі.
– А перший, мабуть, Мітфорд?
Кончіс учепився мене поглядом.
– Я бачився з ним у Лондоні, – додав я.
Він долив чаю.
– І як вам капітан Мітфорд?
– Не до вподоби.
– Він щось сказав про мене?
– Та ні. Тобто… – Кончіс не відводив очей. – Сказав тільки, що… посперечався з вами.
– Через капітана Мітфорда я дійшов до того, що почав соромитися свого англійського походження.
До цієї миті я вважав, що вже знаю, хто такий господар вілли. По-перше, його вимова хоч і коректна, але старосвітська або ж така, як у того, хто багато років не бував в Англії. По-друге, зовнішність чужоземця. Кончіс неймовірно, майже як близнюк, подібний до Пікассо – щось від мавпи, щось від ящірки. Типовий житель Середземномор’я, який, провівши десятки років під гарячим сонцем, відкинув усе, що заважає узгодити своє «я» і свою життєвість. Мавпячі гормони, бджолине молочко і міць – не тільки