для недалеких ще раз! У нас не заведено багато гомоніти. Лишень уважно слухати і виконувати настанови Учителя. Без дозволу нічого не чіпати, навіть на чверть кроку вліво чи вправо від мене не відходити. Квіти не рвати, траву без потреби не топтати, ходити обачно та тихо. Тут усе живе довкола: і в землі, і у воді, і в небесах мешкають творіння божі.
Мирослад грізно дивився на Дужа. Той його явно дратував.
– Запам’ятай, матолку! У світі смертних неврів ти стаєш також смертним. Забудь тут про свою вищість, і про Перемінника, і про таточка з мамкою забудь. Тут я тобі і Перемінник, і татко, і дві мамки вкупі. Невридія невігластва не пробачає. У нас діє найважливіший із законів – химородництво природи. Це єдність усього живого і неживого також. Бо й камінь – носій духу. Так вважають неври. І не сперечайся, поки не отримаєш відповідь. Закарбуй на своєму безсмертному носі: тут ти без моєї допомоги та без допомоги мешканців Невридії мертвяк. Отож, невдахо, наразі ти просто муха, що заплуталася в тенетах павука. Чув?
Мирослад перевів очі на ноги Дужа. Бо той стояв, утупившись у них. З ним ще ніколи ніхто так зневажливо не розмовляв. Боліли ноги, боліло все тіло, шуміло в голові. Мирослад недобре вишкірився. О, він не стане нікого жаліти! Тим паче, оцього невдаху. Роздряпані до крові та розпухлі ноги юнака – то найменший з тих негараздів, які незабаром упадуть на голову незрілого духу. Сердито гаркнув:
– Не смій скиглити, хлопаку, що тобі ноги болять. Мені от душа болить, коли дивлюся на таке нездарисько, як ти. І що мені робити, скажи? Терплю. І ти терпи. За мною!
Мирослад розвернувся і пішов уперед. Його полотняна сорочка миготіла білим пелюстям між зеленими кущами, високими деревами. Дуж насупився і, врешті, надовго вмовк. А ґрунт під ногами тим часом зробився м’яким, наче тісто.
Краєвид довкола змінився. Ліворуч відкривалося плесо річки. Стохід тут був повноводим та дуже спокійним. По ньому плавали дикі качки різних мастей, і чорні лебеді, і білі лебеді. Мирослад рухався неквапно, але не настільки, щоб можна було ненадовго зупинитись та помилуватися краєвидами.
І враз Миросладова дорога повела їх майже серединою водойми. Справа та зліва відкривалося широке вологе безмежжя, а вони йшли ледь помітною смужкою суші, котру вкривала тонким шаром вода. Чап-чалап під ногами. Праворуч бобри щось там будують. Чап-чалап – ліворуч неймовірно красиві та граційні трясогузки… Остап тепер розумів, чому Мирослад наполягав на мовчанці: він хотів, щоб вони менше марнували сили на розмови і змогли швидше увійти у його світ. Бо слова майже завжди недоречні, коли мусить говорити серце.
Свій дух мають і ліси, і води, і небо. І власну мову теж. Так казала Птаха. Остап уважно слухав мову світу неврів. Вона була геть іншою. Не такою, як у Яровороті, не такою, як у тих світах, де він уже побував. Він слухав мелодію свого серця, яке билося в грудях не сполоханою пташкою, а радісно, майже щасливо тріпотіло. Він нарешті був удома. Він не відчував таких емоцій ніколи, навіть коли закохався. Бо це було цілком інше почування. Навернення до себе, справжнього.