потер руки Дуж. – Не для мене, то й добре! Я тобі геть не заздрю, Остапе. Ну ти і влип.
– Влип? – звів густі брови Мирослад. – Ні. Він не влип. Остап прийшов у світ неврів саме вчасно. У ньому захована велика сила, яку потрібно вивільнити. Пригадай, Дуже, як Остап тебе від п’явок рятував, і то без знання, інтуїтивно. А дорогу на болоті як відшукав! А з вовчицею на рівних хто розмовляв! То ти влип, друже Дуже. Тобі буде важко у світі неврів. Я вже зрозумів, що ти категорично відмовляєшся від навчання в школі переходу. Що ж, дарма… Тоді тобі доведеться знаходити спільну мову зі світом неврів самотужки. Я маю на увазі не мешканців Милограда. Це м’якосердні мовчуни та добряки. Я говорю про весь світ неврів. Зрештою, може, передумаєш? Може, усе ж з Остапом?
Дуж спідлоба глипнув на Остапа.
– Ні, – відповідав твердо. – Нізащо. З мене достатньо побаченого, щоб зрозуміти свою інакшість. Я – не ви, і дякую Сварогу за це! Раз Остап з місцевих, то хай і мучиться. У мене інше призначення, Учителю, і не потрібно мене провокувати на різні глупоти.
– Не буду, хоча і кортить тебе провчити. – Мирослад почухав потилицю. – Та я твоїй матері дещо пообіцяв і мушу тримати обіцянку.
– Учителю, – звернувся Остап до Мирослада. – А дівчата? Вони теж проходять обряд ініціації, так? Але коли і як? Окремо від хлопців? Вони мають власну школу?
Мирослад уважно вивчав Остапа. Посміхнувся. Обличчя малого було чесним та відкритим. Той запитував щиро.
– Дівчата? – перепитав для годиться. – З жінками в неврів усе доволі просто. По-перше, дівчата майже не народжуються в племені неврів. А якщо і з’являються, то передаються на виховання в трирічному віці в інші Оселища, де світ не такий суворий до жінки.
– У сусідні племена тобто? – уточнив Остап.
Мирослад криво посміхнувся:
– Можна й так сказати. Майже… В інші світи. А коли чоловік пройде обряд переходу і настане час одружуватися, то він приводить до неврів «чужинку». Зазвичай приводять з інших світів. Бо вхід для неврів у інші світи завжди відкритий. Але неври ніколи без потреби в чуже господарство не лазять.
– Чужинку? Як це? – дивувався Дуж. – То, виходить, ви крадете наречених для того, щоб продовжувати свій рід?
– Якщо мислити примітивно, як ото зараз ти, то крадемо. Чоловіча міць у справжнього невра настільки потужна, що перед нею не може встояти звичайна смертна дівчина чи жінка. Тому їх ніхто не примушує. Усе відбувається з доброї волі. Певна річ, інколи дружина аж надто сумує за ріднею, за своїм світом. Тоді, якщо й справді вже непереливки і жінка на очах марніє, її вертають додому. Та більшість звикають, вивчають звичаї, стають справжніми невритянками та опорою чоловіків. Жінки в нас пильнують домашнє господарство, ростять дітей. Чоловіки займаються полюванням, є в Оселищі і свій гончар, і свій пічник… Є воїни-захисники, які охороняють від ворога та дикого звіра. Є збиральники. Це і не мисливці, і не рибалки. Вони збирають зело, яке вже на часі, у лісі та на болоті, ягоди, гриби,