вiдьми, яка називає себе Меллiнтою. В перекладi з банагорiйської це ім’я означає «Всемогутня».
– I звiдки ж вона про мене могла дiзнатися? I чому саме до мене причепилася?
– На те вона й відьма. Очевидно, мiж вами iснує якийсь таємничий зв’язок. А бiй покаже, хто успiшнiше боротиметься зi своїми страхами.
– А хiба вiдьми чогось бояться? – несподівано спитала Беренiка.
– Щоб ти знала – вiдьомськi страхи устократ сильнiшi за людські, – пояснив Гонафо.
– Ти щось казав про меч, – раптом пригадала Беренiка. – Хiба ти вмiєш битися?
– А ти здивована?
– Ще й як. От тiльки часу у нас малувато, – зiтхнула дiвчина.
– Це хто сказав: ти чи твiй страх?
– Не знаю…
– I це його слова, – усмiхнувся дядько Гонафо. – Затям собі, що всі песимістичні думки людині навіюють її невидимі помічнички. Більше оптимізму.
– І де ж його взяти?
– А ти носа задери, оптимізм задиристих любить. Ну то як, беремося до науки?
– А хiба у тебе є меч?
– В старi часи мечi були у всiх. – Астролог полiз у найглухiший закуток свого помешкання i за хвилину видобув з-пiд купи мотлоху середнiх розмiрiв меча.
– I чому я досi нiчого не знаю про твою бандитську молодiсть?
– Грудних дiтей ковбасами не годують…
– То це я грудна дитина?! – обурилася Беренiка. – Нiколи не прощу.
Меч дядька Гонафо особливою красою не вiдрiзнявся, був гранично простим i не мав нiяких прикрас. А ще на ньому подекуди траплялися коричневі плями вiд iржi.
– Це що, кров невинних жертв? – поцiкавилася Беренiка, пирскаючи зо сміху.
– Нi, це – печать рокiв… Треба буде тiльки вiдтерти iржу і трохи пiдточити.
– Як ти можеш так зi зброєю поводитися? – дорiкнула Беренiка.
– Зброя на краще не заслуговує, бо створена для вбивства, – вiдказав Гонафо розважливо. – Шкода, що тобi на перших порах доведеться користуватися палицею.
– З якої б то радостi? У мене теж є меч, хоча я й не пам’ятаю старих часiв.
– I звiдкiля вiн у тебе взявся, якщо не секрет? – здивувався астролог. – Щось я не пригадую, щоб ти ним нахвалялася.
– Не було нагоди. Та я й не думала, що вiн менi коли-небудь придасться. Ото б здивувався мій прадiдусь.
– Стривай-но, а як твого предка звали?
– Не скажу, бо ти будеш смiятися.
– Таке iм’я погане? – спiвчутливо похитав головою Гонафо.
– I зовсiм не погане. Просто так одна весняна квiтка називається…
– Невже Крокус?! – несподiвано зрадiв дядько Гонафо.
– А як ти здогадався?
– Дива в цьому свiтi ще iнколи трапляються! Зачекай хвилинку… – Астролог знову заходився щось шукати.
– Перестань мене інтригувати! – Береніку аж розпирало від цікавості. – А то прозиватиму інтриганом.
– Облиш, ми не в палаці, – озвався дядько Гонафо з кутка. – Я книгу шукаю.
– Будеш мене по нiй вчити битися?
– Не iронiзуй, – сказав астролог, здмухуючи пилюку з товстелезного фолiанта. – Це – «Iсторiя фей королiвства Елверанд». Тут