* *
– Бійся не тих, хто погубить тіло, але ж тих, хто погубить душу…
– А як це, учителю Тарасе?..
– Ех, хлопче – краще тобі не знати…
Очі вже майже не бачать нічого…
Ось-ось свідомість втече і забере з собою залишки душі…
Скривавлені уста вже не кричать – шепочуть:
– … не… ду… шу…
Гей коні ж ви мої, коні,
Ой да порвіть застави,
Ой да летіть у поле,
В чистий широкий степ…
Степанових хлопців догнали і повбивали ординці.
Їм не вдалось утекти.
Понівечені тіла аж надвечір закопали запорожці: боягуз не боягуз – ховати всіх треба.
Та ж ніччю вони повставали з могил своїх і пішли ближніми хуторами, лякаючи запізнілу молодь.
Шукали Максима…
VІ
Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?
Це, поза сумнівом, – незрівнянне видовище.
Десь за півгодини до світанку смертнику вішають на шию православний хрест – той, що ним іще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падає на землю, звивається, як гадина, його підіймають – тягнуть до ешафоту.
Навкруги – юрби людей.
Сміються, глузують, плюють йому в обличчя.
Смертника повісять, але він не помре від цього.
Він чутиме, як хруснуть шийні диски, як на хвильку паралізує тіло.
Як буде скандувати юрба…
Кілька найдовших митей у його житті, і шкіра почне тліти від дотиків перших променів сонця, що сходить.
Смертник згорить заживо.
Інквізитор завжди правий – це знає будь-хто із в’язнів таємних тюрем Святого Престолу по всій Європі. Будь-яка молода відьмочка чи згорблений старий проповідник – будь-хто.
Хтось із великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово – єретик». Це – десята доля правди.
Той час був часом непристойного збочення побожності й віри. Час, коли місію Христа прирівнювали до масових убивств невірних, до страшних, всепоглинаючих мук.
До смерті.
У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути іграшкою в руках своїх катів.
Життя, вбите в слово – Єретик.
Інквізитор завжди правий.
Топеша завтра стратять.
Він сидить, схиливши голову, на мокрій підлозі тюрми – закрив руками лице…
VІІ
– Так не повинно! Не повинно бути! Так неправильно! Але чому? Чому ми покохали один одного? Чуєш? Ти мене чуєш, Мирославо?!
Іван схопив дівчину за плечі майже сердито, але навіть при цьому не міг відвести очей від її вроди. «Як же я її кохаю» – «Але це неправильно!» – зразу ж додавав внутрішній голос. «Ой леле!»
Мирослава плакала. Іван навіть не намагався уявити, якими холодними були її сльози. Якими вони можуть бути холодними, коли парубок ось ледве тримає її за плечі. Бо долоні його опікає якийсь сирий, майже трупний холод.
– Іване, – тихо-тихо вимовляє дівчина.
– Що, серденько? –