близько сьомої години дня, марсіани вийшли з циліндра і, рухаючись під захистом броні з металевих щитів, ущент зруйнували станцію Вокінг і навколишні будинки і знищили цілий батальйон. Подробиці невідомі. Кулемети виявилися безсилими проти їх броні; польові гармати були виведені з ладу. У Чертсі спрямовані роз’їзди гусар. Марсіани, мабуть, повільно просуваються до Чертсі або Віндзор. У Західному Серрею тривога. Зводяться земляні зміцнення, щоб перепинити доступ до Лондона.
Це було надруковано в «Санді Сан», а в «Рефері» дотепний фейлетоніст писав, що все це скидається на паніку в селі, де несподівано розбігся мандрівний звіринець.
Ніхто в Лондоні толком не знав, що таке броньовані марсіани, але чомусь вперто повзли чутки, що чудовиська дуже неповороткі. «Повзають», «насилу тащаться» – такі вирази траплялися майже в усіх перших повідомленнях. Жодну з телеграм не написав очевидець подій.
Недільні газети друкували екстрені випуски в міру отримання свіжих новин та навіть коли їх не було. Тільки ввечері газети отримали урядове повідомлення, що населення Уолтона, Вейбриджа і всієї округи евакуюється до Лондона, – і більше нічого.
Вранці кузен пішов до церкви при приютській лікарні, досі не знаючи про події минулої ночі. У проповіді пастора він вловив туманні натяки на якесь вторгнення; крім того, було прочитано особливу молитву про послання світові. Вийшовши з церкви, кузен купив номер «Рефері». Стривожений новинами, він вирушив на вокзал Ватерлоо довідатися, чи відновлено залізничний рух. На вулицях було звичайне святкове пожвавлення – омнібуси, екіпажі, велосипеди, багато гарно вбраних людей; ніхто особливо не хвилювався через новини. Всі були заінтриговані, але якщо хто і турбувався, то не за себе, а за своїх рідних, які жили поза містом.
На вокзалі кузен уперше почув, що до Віндзора і Чертсі потяги не ходять. Носії сказали йому, що зі станцій Байфліт і Чертсі отримано вранці кілька важливих телеграм, але телеграф чомусь не працює.
Кузен не міг домогтися більш точних відомостей. «Близько Вейбриджа йде бій» – от і все, що вони знали.
Рух поїздів було порушено.
На платформі цілий натовп чекав на приїзд рідних і знайомих із південного заходу. Якийсь сивий джентльмен лаяв Південно-Західну компанію.
Прийшли пара потягів з Річмонда, Путні і Кінгстона, приїхали люди, що на свято хотіли покататися на човнах. Вони розповідали, що шлюзи замкнені і що відчувається тривога. Мій кузен розговорився з якимось молодиком.
– Купа народу їде в Кінгстон на візках, на чому попало, зі скринями, з усім скарбом, – розповідав той. – Їдуть з Молса, Вейбриджа, Волтона і кажуть, що близько Чертсі чутно канонаду і що кавалеристи веліли скоріше вибиратися, бо наближаються марсіани. Ми чули гарматні постріли біля Гемптон-Корту, але подумали, що це грім. Що означає уся ця чортівня? Адже марсіани не можуть вилізти зі своєї ями, правда?
Мій кузен нічого не міг на це відповісти.
Трохи згодом він зауважив, що якесь занепокоєння передається