і не дізнавшись, що в біса той барон прагнув мені показати такого важливого…
– Що бачиш, Еделю?
У доньчиній кімнаті барон стоїть перед довгою стіною без вікон, розмовляючи тихо, ласкаво, як у давнину.
– Що бачиш?
– Бургундське сукно, якісне, і цілком звичайні краєвиди, добротна робота.
– Це не абиякі краєвиди, Еделю. Принаймні не для моєї доньки.
Його доньки.
Це така собі таємниця, але треба спробувати її збагнути, скористатися уявою, забувши те, що відомо про світ, нехай уява вільно блукає, сягаючи вдалину за межі речей, доки не побачить, що душа не завжди є діамантом, а часом натомість подібна до шовкового серпанку – це я здатен збагнути, – уяви прозорий шовковий серпанок, який будь-що може розітнути, навіть погляд, і подумай про руку, що торкається його, – жіночу руку – так – вона повільно ворушиться, поволі беручи його пальцями, але цей дотик засильний, і здіймає його, ніби не рукою, а повівом вітру, тримаючи пальцями, ніби то зовсім не пальці, а… – ніби то не пальці, а думки. Отак. Ця кімната – це та сама рука, а моя донька – це шовковий серпанок.
Звісно, я збагнув.
– Мені, Еделю, потрібні не водограї, а тихе озерне плесо, не дуби, а берези, а оті гори на тлі мають обернутися на пагорби, день – на захід сонця, а вітер – на бриз, міста – на села, замки – на сади. А якщо не обійтися без соколів, то нехай вони літають удалині.
Так, я збагнув. Одначе маю питання: а як же з людьми?
Барон замовк. Роздивляється всіх персонажів на величезному гобелені, одного за одним, ніби прислухаючись до їхньої думки. Ходить від стіни до стіни, але ніхто не промовляє ані слова. Хоч варто було сподіватися.
– Еделю, чи можна створити людей, які не скривдять?
Про це слід у Бога спитати в слушний час.
– Гадки не маю. Але спробую.
У майстерні Еделя Трюта протягом багатьох місяців обробляли кілометри шовкової нитки, яку привіз барон. Працювали, не промовляючи ні слівця, бо, за висловом Еделя, тиша мала просотати ткання сукна. Це була звичайнісінька нитка, тільки невидима, але вона там була. Отже, ткали вони в тиші.
Упродовж місяців.
Згодом одного дня до баронового палацу під’їхав віз, на якому лежав шедевр Еделя. Три величезні сувої сукна, завважки як церковні хрести. Несуть їх широкими сходами, по довгих коридорах, з кімнати в кімнату, до самого серця палацу, у кімнату, що чекала на них. І за мить до того, як їх розгорнули, барон пробурмотів:
– А як із людьми?
Едель усміхнувся.
– А якщо не обійтися без людей, то нехай вони літають удалині.
Барон обрав призахідні промені, щоб узяти доньку за руку й завести в її нову кімнату. Едель каже: щойно вона зайшла, зашарілася зачудувавшись, і барон злякався, що подив, можливо, завеликий, але це було лише на мить, бо враз чути непереборну тишу шовкового світу, де милостива земля радісно спочивала, а маленькі люди, які висять у повітрі, неквапливим кроком змірювали бліду небесну блакить.
Едель каже – і це годі