навіть найбільш фанатичні зубрилки з мого класу не могли зрівнятися зі мною.
Я випустився зі школи 2003-го із золотою медаллю. Того ж року вступив на факультет романо-германських мов Національного університету «Острозька академія», який закінчив 2008-го, отримавши диплом магістра англійської філології та перекладача. Теж із відзнакою. Після випуску з академії пристойну роботу знайти не вдавалося. Тому, коли в серпні 2008-го надійшла пропозиція від компанії Work-in-China, я не вагався: підписав контракт і у вересні поїхав до Гуанчжоу викладати англійську.
У травні 2009-го повернувся до Рівного. Роботи – тобто нормальної роботи – не було. Направду, я й не дуже шукав, не плануючи працювати в Україні, – сподівався знайти іншу міжнародну програму та знову рвонути за кордон. Загалом так і склалося. За тиждень після повернення натрапив у Інтернеті на компанію, котра пропонувала роботу викладача англійської в Бразилії, навіть заходився збирати необхідні для отримання дозволу на працевлаштування документи, коли зателефонувала Єва, й усе змінилося.
Уперше ми з Євою зустрілися в Карпатах під час літніх канікул 2005-го… Хоча кого я обманюю? Я бачив її десятки разів до вступу в Острозьку академію, просто тоді, 2005-го, вперше наблизився до неї на відстань простягнутої руки. На початку двотисячних Єва зустрічалася з Пашкою Новаком, із яким я щонеділі грав у футбол. Пашка був на рік старшим за мене, навчався в іншій школі, але ми знали один одного, оскільки його сім’я жила у двоповерховому котеджі на вулиці Клима Савура, якраз навпроти моєї багатоповерхівки. Коли Єва почала з ним зустрічатися, я закінчував дев’ятий клас. Щонеділі вона приходила на стадіон, зазвичай під кінець матчу, й осторонь дивилася, як ми грали. Висока шатенка зі світло-карими очима й густим волоссям, що блискучими хвилями спадало на плечі. Чекала на Пашку. Не знаю як щодо решти, але мене вона відволікала. І річ не в тім, що Єва вдягалася виклично чи щось таке, навпаки – вона намагалася лишатися непомітною, от тільки марно. У ній самій, у тому, як вона стояла, ледь згинаючи коліно, як піднімала підборіддя, підставляючи обличчя сонцю, було щось бунтівне й одночасно невловимо зверхнє. Вона вже тоді виглядала дорослішою та розумнішою від усіх нас. Новак махав їй рукою, а потім гасав полем, наче бик, якому згодували відро кокаїну.
Пашка не знайомив її з нами. Ні з ким, навіть із найближчими друзями. Після матчу смачно цілував Єву в губи, галасливо прощався з усіма, хапав її за руку й тягнув геть. Я досі не розумію чому. Боявся, що хтось відіб’є її в нього? Але Новак був найкрутішим серед нас. Вищий за мене на півголови, ширший у плечах, з волоссям кольору воронячого крила та рівними, ледь піднятими з країв бровами. Довбаний Тейлор Лотнер із «Сутінків».
Після одинадцятого класу Пашка вступив до Національної академії внутрішніх справ. Єва – як і Новак, на рік старша за мене – після школи пішла на економічний факультет Острозької академії. Ще рік чи два вони з Пашкою не розривали стосунки