давати сину «Фінлепсин ретард». Чи це щось змінило б? Не знаю. І це дратує. Звісно, тепер уже пізно, час не повернути назад, але я без вагань продав би душу дияволові, щоби дізнатися, коли – і з чого – все почалося. Адже тоді я зміг би втямити, де вчинив не так. Чи уявив – просто помріяв би, – що зробив би, щоб урятувати сім’ю й уникнути багна, в яке мене затягнуло впродовж останніх п’яти років.
Розумієте?
Бо я не зробив нічого поганого! Я не зробив нічого неправильного!
І все ж я тут.
Хочете знати чому? Це довга історія. Історія, сповнена малопомітних і, на перший погляд, неістотних деталей (лише тепер, із величезним запізненням, я осягнув, якими вони були вагомими). Утім, навіть збагнувши, у що сплітаються ці нібито несуттєві деталі, навряд чи ви повірите, що людина може покінчити життя самогубством через сновидіння. Майже напевно, що не повірите. Що не дивно. Два дні тому я б сам не повірив. Але іронія якраз і полягає в тому, що я маю намір вистрибнути з вікна через сон, який побачив у літаку під час перельоту з Орландо[2] до Балтимора.
Гаразд, визнаю, я вагаюсь. І мені страшно. От тільки я боюся не того, що чекає внизу. Я не тремчу перед смертю. Мене до помутніння в очах лякає думка про те, що мій учинок – цей стрибок – нічого не вирішить. Що пролетівши півсотні метрів і роздовбавши череп об асфальт, я не провалюсь у пітьму та не втечу від того, що прийшло до мене вві сні на борту того клятого «Боїнга». Бо, врешті-решт, мій батько помилявся: у світі точно є речі, які ти не здатен контролювати, але які ніколи, нізащо не захочуть лишити тебе осторонь.
Частина 1
Сон – то в дітей якась зона бойових дій. Надто коли вони зовсім малі. Син моєї подруги собі пальці в очі пхав, тільки б не засинати. Серйозно.
Інкубація – прихований період хвороби від моменту зараження до появи перших ознак захворювання.
1
З чого почати?
Ця історія не про мого батька. І не про мене теж.
Теодор з’явився на світ пізнього вечора у четвер 15 липня 2010-го у Рівненському пологовому будинку № 2. Зріст – 49 сантиметрів, вага – 3 кілограми 900 грамів, нормальний, здоровий козарлюга з голосом, від якого, за словами акушерки, у відділенні попрогиналися вікна та розплавилося кілька дверних ручок.
Єву, мою дружину, завезли до пологового відділення напередодні – в середу, а перейми почалися у четвер уранці. Четвер видався погожим – сухий, безвітряний і зовсім не спекотний, – щоправда, на погоду я зважав найменше. Від хвилювання почувався наче людина, яка ступає на борт літака: ніби нема про що непокоїтися, але від усвідомлення власної безпорадності тіло раз у раз пересмикувалося, немов у пропасниці. Я просидів у пологовому будинку з 8:30 ранку до народження Теодора, проте на самі пологи не потрапив. Не тому, що не дозволив лікар. Я мав у що перевдягнутися та міг би зайти до операційної, однак Єва не захотіла, щоб я бачив, як вона народжує.
Припускаю,