махнула рукою, вигинаючи пальці, крикнула незрозуміло. Каміння, стикаючись із голубуватою півсферою, що раптом виросла над їх головами, зникало, наче краплі води на розжареній блясі.
– На міст, Ґеральте! – крикнула чародійка. – Поряд зі мною!
Вони побігли, наздоганяючи Доррегарая і кількох спішених лучників. Міст гойдався, тріщав, колоди вигиналися на всі боки, кидаючи їх від балюстради до балюстради.
– Швидше!
Міст раптом осів із пронизливим тріском, половина, яку вони вже пробігли, обірвалася і з гуркотом полетіла в прірву, разом із нею – ґномський фургон, розбившись об кам’яні зуби серед ошалілого іржання коней. Частина, на якій вони перебували, витримала, але Ґеральт зрозумів раптом, що вони біжать уже угору і нахил стає все стрімкішим. Йеннефер вилаялася.
– Падай, Йен! Тримайся!
Рештки мосту заскреготіли, хрупнули й опустилися, наче кріпосні сходні. Вони впали, вчепилися пальцями у щілини між колодами. Йеннефер не втрималася. Писнула по-дівчачому й поїхала вниз. Ґеральт, учепившись однією рукою, витягнув кинджал і всадив вістря між колодами, обома руками схопився за руків’я. Суглоби його ліктів затріщали, коли Йеннефер шарпнула, повиснувши на поясі й піхвах меча, перекинутого через спину. Міст хрупнув знову й нахилився ще сильніше, майже вертикально.
– Йен, – простогнав відьмак. – Зроби щось… Холера, кинь закляття!
– Як? – почув він гнівне, приглушене бурмотіння. – Я ж вишу!
– Звільни одну руку!
– Я не можу…
– Гей! – гукнув Любисток. – Ви тримаєтесь? Гей!
Ґеральт не бачив потреби підтверджувати.
– Дайте мотузку! – дерся Любисток. – Швидко, зараза!
Поряд із трубадуром з’явилися Рубайли, ґноми й Ґилленстерн. Ґеральт почув слова Богольта:
– Почекай, музико. Вона зараз звалиться. Тоді витягнемо відьмака.
Йеннефер засичала, наче змія, звиваючись на спині в Ґеральта. Пояс болісно впився йому в груди.
– Йен? Можеш намацати опору? Ногами? Можеш щось зробити ногами?
– Так, – простогнала вона. – Помахати.
Ґеральт глянув униз, на річку, що кипіла серед гострого каміння, об яке билися, вируючи, кілька колод мосту, кінь і труп у яскравих барвах Кайнгорна. За камінням, у смарагдовому, чистому вирі, побачив веретеноподібні тіла великої форелі, що ліниво рухалася у течії.
– Ти тримаєшся, Йен?
– Ще… так…
– Підтягнися. Ти маєш спертися…
– Не… можу…
– Дайте мотузку! – верещав Любисток. – Ви що, здуріли? Вони удвох упадуть!
– Може, й добре, – запитав невидимий Ґилленстерн.
Міст затріщав і зсунувся ще більше. У Ґеральта почали німіти пальці, затиснуті на руків’ї кинджалу.
– Йен…
– Заткнися… і припини крутитися…
– Йен?
– Не називай мене так…
– Ти витримаєш?
– Ні, – сказала вона холодно. Уже не билася, висіла на його спині мертвим,