рісно дивився на дорогий синій жупан і добру шаблюку у посріблених піхвах.
«Ех, так би прибратися і до моєї Ориськи на вечорниці заглянути. Як пити дати, була б моя!», – він спробував покрутити свого рідкого вуса, але полишив це діло, бо здоровим грубим пальцям не було за що вхопитися.
– Що за чорт! – вилаявся Охрім, вмощуючись у сідлі. – Нічого нема! Таки нічого, дідько б його побрав!
– Кого?
– Ти мене ще хочеш під’юджувати?! Молокосос! Лише вдруге в похід вибираєшся, а гонору хоч відбавляй. Як тобі не соромно кпинити зі старого бувалого козака?
– Дядьку, який ви старий?! Та вами поле орати можна!
– Я зараз тобою цей степ зорю! Молодий неотесаний бугай!
Продовжуючи жартувати і реготатись один з одного, козаки їхали на Січ.
Іван Сірко ладнав чергову авантюру проти турків – тре було за минулорічний напад на Чигирин пімститися та й християнські душі вивільнити з агарянської неволі. Пливти мали в кінці квітня через тиждень після Великодня. Чайки вже стояли напоготові, а звідусіль, головно зі зимівників, починали з’їжджатися сімейні козаки, які, приєднавшись до січової залоги, мали й цього разу всипати перцю клятим бусурменам.
Обоє були з-під Канева.
Охрім Крутивус повертався від дружини, малих дітей, свого поля, яке так потребувало чоловічої руки, але через його вічні пропади за Дніпровими порогами, важка ноша постійно перепадала на жіночі плечі. Цього разу, як і минулого року, і позаминулого, божився Меланці, що востаннє їде на Січ, що ще один похід і він більше не буде залишати їх самих. Проте нестримна і хвацька вдача щоразу гнала до січового братерства.
Його молодий товариш, Богдан Діжка, був земляком зі сусіднього села. Кілька років тому зустрівши його, стрункішого, без теперішнього пуза, попросив взяти на Січ. Охрім спершу не хтів брати малого з собою, навіть ременем почастував раз-другий, щоб не надокучав. Але той виявився впертим, як віслюк, і опинився на Запоріжжі. Був його джурою, а минулого року став справжнім козаком і побував у першій січі. Тепер всім показував шрам на ребрах. Розказував буцімто татарин черкнув шаблею, хоча Охрім бачив, що у шаленстві бою сам напоровся на татарську сталь.
На зиму їздив у рідне село до батьків та свою кохану побачити.
«Дурний хлоп, крутить тобою як хоче. Нагризешся ти з нею», – неодноразово казав йому Охрім. Та легше було горохом стіну розтовкти, як цього бовдура переконати в чомусь, коли він починав комизитися.
Завечоріло. Обізвалися цвіркуни.
Ось крайнеба появився курган.
Під’їхали, спішилися біля його підошви. Після деякої суперечки на верхівку поліз старший. Чув за собою вину, що поїхали степом, а не поплили Дніпром. Тепер заблукали. Соромно потім буде побратимам сказати – загубився в ріднім степу, на предківській землі!
Ось він видерся на самий чубок насипаної могили і став роззиратися навкруги. Жодного вогника навколо. Жодного людського житла. Прийдеться їм ночувати серед поля. Нічого не вперше. Але…
Охрім скривився. Сьогодні Чистий Четвер, а завтра Страсна П’ятниця, треба постити. Вдень майже жодної ріски в роті не мав, а що вже говорити про завтрашній день. Погоджуючись з цією думкою забурмотіло в животі.
Ще раз оглянувся навкруги і побачив серед степу ледь помітний вогник. Обличчя просвітліло і він кинувся вниз до коней.
– Давай! Погнали! Гайда! – зарепетував на всю пельку.
– Що сталося?! Що там вгледів?!
Охрім вже гнав у тому керунку, де спостеріг вогник.
– Татари?! Турки?! Ляхи?! Москалі?! – не вмовкав молодик.
– Богдане, припини лемент! Я бачив вогонь. Там десь люди. Там і переночуємо.
– Тю на тебе! – полегшено. – Не міг одразу сказати! Переполошив даремно.
Вершники летіли степом назустріч теплу, затишку і смачній вечері. Позаду залишився самотній серед степу курган.
Була вже ніч, коли несподівано перед ними виросло обійстя огороджене частоколом. Жодного вогнику, жодного звуку не долинало з-за стіни.
– Відкривай! – загупав Охрім у ворота. – Пустіть переночувати християнські душі!
Жоден звуки не долинув у відповідь.
– Відкривай, трясця твоїй матері. Це не розбійники чи кляті татари, а козаки з Січі!
Знову тиша. Лише шум у вухах від того грюкоту і тарабанини.
– Прийдеться ночувати в степу! – мовив Богдан і почав повертати коня.
– Е ні! – вперся Охрім. Перед очима в нього стояла пляшка горілки і шмат сала з часником, лавка біля теплої печі. – Я тут сьогодні заночую! Лізь всередину! – скомандував молодику.
– Ще чого!
Охрім підвів коня під самий частокіл, заліз на сідло і перемахнув на другий бік.
Богдан чекав. До нього долинули заклики старого козака по господарів, грюкання по хатніх дверях, згодом добірна лайка.
Потім все стихло.
Він насторожився. Залетіла думка чи бува