угорі, є змінний одяг. Старшенькі, будь ласка, допоможіть малим. Неможливо перебільшити важливість доброго першого враження. Чисті лиця, розчесане волосся, заправлені сорочки. Ясні очі й усмішки. Не метушіться й не торкайтеся свого обличчя. І що треба казати, Ребекко?
Цей сценарій нам знайомий: «Будь ласка й дякую», – каже Ребекка заледве чутним голосом.
– Будь ласка й дякую хто?
– Будь ласка й дякую, мем.
– Не починайте говорити, доки не заговорять до вас, а тоді кажіть «будь ласка» та «дякую, мем». Треба почекати доки що, Ендрю?
– Доки до нас не заговорять?
– Саме так. Не метушитися й чого не робити, Нормо?
– Не торкатися обличчя. Мем. Мем.
З сидінь долинає хихотіння. Місіс Скетчерд дивиться на нас.
– Вас це веселить, так? Навряд чи вам буде так само смішно, коли всі дорослі подякують: «Ні, спасибі, я не хочу грубої, недолугої дитини», і вам доведеться повернутися в потяг і їхати до наступної зупинки. Як думаєте, містере Курран?
Голова містера Куррана показується, щойно звучить його ім’я.
– Звісно ні, місіс Скетчерд.
Западає тиша. Не бути вибраним – це те, про що нам не хочеться думати. Маленька дівчинка на сидінні попереду починає плакати, й скоро я чую навколо себе придушені схлипування. На чільному місці місіс Скетчерд плескає в долоні й розтягує губи в щось на кшталт усмішки.
– Годі, годі. Не треба цього. Як майже з усім у житті, якщо поводитиметеся чемно й добре себе покажете, певно, на вас чекатиме успіх. Благочестиві мешканці Міннеаполіса сьогодні прийдуть до зали засідань зі щирим наміром забрати одного з вас – а може, й не одного – до себе. Отож пам’ятайте: дівчатка, акуратно зав’язуйте стрічки у волоссі. Хлопці: чисті лиця й розчесані чуби. Правильно застебнуті сорочки. Коли ми зійдемо з потяга, вишикуйтесь в одну лінію. Нічого не кажіть, доки до вас не заговорять. Словом, робіть усе, що зможете, щоб котромусь дорослому було легко вас вибрати. Зрозуміло?
Сонце таке яскраве, що доводиться дивитися скоса, й так спекотно, що я пересідаю на середнє сидіння, подалі від сонячних променів, що падають з вікна, посадивши Карміна собі на коліна. Коли ми проїжджаємо під мостами й через станції, світло брижиться й Кармін ловить «зайчиків» по моєму білому фартушку.
– Ти добре влаштуєшся, – промовляє Голландчик тихо. – Принаймні тобі не доведеться гарувати на фермі.
– Ти не можеш цього знати, – відповідаю я. – Як і не можеш знати, чи доведеться тобі.
Залізничне депо в Мілуокі, штат Міннеаполіс, 1929 рік
Потяг прибуває на станцію, пронизливо скрегочучи гальмами й випускаючи стовп пари. Кармін поводиться тихенько, вражено розглядаючи будівлі, дроти та людей за вікном після споглядання сотень кілометрів полів та лісів.
Ми підводимося й починаємо збирати свої речі. Голландчик дістає наші валізи й ставить їх у проході. У вікні я бачу місіс Скетчерд та містера Куррана на платформі, які розмовляють із двома чоловіками в костюмах, краватках і чорних капелюхах, а за їхніми спинами стоять кілька полісменів. Містер Курран потискає їм руки, а тоді махає нам рукою й ми