крики, відчуваю їдкий запах, жар вогню на шкірі й різко сідаю на свою убогу постіль у сінях у Шацманів, обливаючись холодним потом.
Мамині батьки померли, брати – в Європі, один за одним пішли служити в армію, і я не маю жодного уявлення, як їх знайти. Але мені здається, і я кажу про це місіс Шацман, що можна спробувати сконтактувати з батьковими матір’ю та сестрою, що залишилися в Ірландії, хоча ми не спілкувалися з ними, відколи прибули до цієї країни. Я ніколи не бачила листів від бабусі й ніколи не бачила, аби батько що-небудь їй писав. Наше життя в Нью-Йорку було таке гнітюче, й ми за нього трималися так непевно, що навряд чи батькові багато про що хотілося розповідати. Я знала лише назву села й прізвище батькової родини, однак, можливо, цього виявиться досить.
Але місіс Шацман супиться й хитає головою, і тоді я усвідомлюю, яка я самотня. З цього боку Атлантики немає жодного дорослого, який би мною цікавився, який би привів мене до корабля й заплатив за мій квиток. Я – тягар для громади, ніхто за мене не відповідає.
– Ти, дівчинка-ірландка. Підійди. – Худа, насуплена наглядачка в білому чепчику робить знак кістлявим пальцем. Напевно, вона дізналася, що я ірландка, з документів, які заповнив містер Шацман, коли привів мене до Товариства допомоги дітям кілька тижнів тому, або ж, мабуть, з мого акценту, й досі дуже відчутного. – Гм! – мовить вона, стиснувши губи, коли я стаю перед нею. – Рудоволоса.
– Як шкода, – відказує пухкенька жінка поряд з нею, а тоді зітхає. – І ці веснянки. У її віці й так важко дістати місце.
Худорлява облизує свого великого пальця і відкидає волосся з мого обличчя.
– Ти ж не хочеш відстрашити людей, правда? Не дозволяй волоссю закривати обличчя. Якщо будеш акуратна й чесна, може, вони не робитимуть передчасних висновків.
Вона защіпає ґудзики на моїх рукавах, а коли нахиляється, щоб перев’язати шнурівки на моїх чорних туфлях, з її чепчика піднімається запах плісняви.
– Украй важливо мати пристойний вигляд. Бути схожою на дівчинку, яку жінка хотіла б бачити в себе вдома, охайною й поштивою. Але не надто… – Вона зиркає на іншу пані.
– Не надто що?… – питаю я.
– Деякі жінки не надто доброзичливо ставляться до гарненьких дівчат, які сплять із ними під одним дахом, – відповідає вона. – Не те, щоб ти була аж така… Та все одно. – Вона вказує на мій ланцюжок. – Що це таке?
Я піднімаю руку й торкаюся олов’яного кладдахського кельтського хрестика, який носила з шестирічного віку, обводячи пальцем обриси серця.
– Ірландський хрестик.
– У потяг не дозволяється брати з собою сувеніри.
Моє серце б’ється так гучно, що мені здається, ніби вона його чує.
– Він належав моїй бабуні.
Жінки розглядають хрестика, і я бачу, як вони вагаються, намагаючись вирішити, що робити.
– Вона дала мені його в Ірландії, перш ніж ми поїхали. Це… Це все, що в мене залишилося.
Це правда, але правда також і те, що я це сказала, аби їх переконати. І це подіяло.
Ми