Прониних слів, продовжував: – Час той більшовицький пройшов, але раз знову повернувся, то і я вам прочитаю, як писав «Вісник Української народної республіки», № 19 за січень 1918 року, про ті наші події. Ось слухайте: «Раскаты революционного грома разбудили убаюканное соглашательской политикой Киевской Центральной рады крестьянство Сосницкого уезда. Сразу же прорвалось наружу находившееся в скрытом состоянии недовольство масс, воспринявших лозунги Октябрьской революции. Дурман шовинизма, навеянный ложными социалистами из Центральной рады и Генерального секретариата, рассеялся, и селянство ясно и отчетливо осознало свои истинные интересы, узнало своих защитников. Идея советской власти, таким образом, воспринята, и все революционное движение в уезде прошло под знаком передачи власти Совету.
…Первым шагом Сосницкого Совета был захват уездной городской милиции, земской управы, банка и казначейства. Везде были поставлены советские комиссары, установившие контроль над работами всех учреждений. Образованная Красная гвардия разоружила все контрреволюционно настроенные части.
…Начинается творческая работа во всех областях народно-хозяйственной жизни».
– Так… Цікаво написано. Хоч ми все те знаємо, але цікаво. Отам би і приписку зробити, що недовго дівка дівувала, бо у грудні того ж року війська Центральної ради вже були у нашому повіті, «січовики» і «курені смерті», як їх тоді називали, швидко розігнали ті ревкоми і Раду робітничих та солдатських депутатів, а членів її виконкому заарештували, ввели свої війська вздовж всієї залізниці в Мені. Надіялися ми на війська Петлюри, але згодом їх вигнали з Мени більшовики за допомогою Мінського революційного загону, що просувався з Гомеля на Бахмач, – згадував Сава.
– А в Осьмаках нашої губернії що було у сімнадцятому? – нагадала Проня, яка не могла не втрутитися, бо діло те, про яке вона казала, було дуже серйозне. – Зібралися отакі спантеличені люди на сходку і вирішили, нікого не чекаючи, одразу конфіскувати землю і майно поміщиці Магденко-Іванової. Послали делегатів у Київ у Центральну раду, щоб узаконити свої вимоги, але там заборонили ділити землю і грізно попередили. Тоді делегати подалися у Київський ревком більшовиків. Там дозволили і дали письмове розпорядження: конфіскувати майно барині і поділити.
– Чули про таке, – згадував і Ковшар. – Почали ділити, а тут влада знову змінилася.
– То, може, ту красну чуму все-таки задушать? Якби ж тільки всім людом піднятися, і ми всі б пішли, а то нас лякають, а бідноті голову морочать, – погоджувався вже і на таке Левенець, бо за ніч зрозумів, що дійсно скрута йде.
– Досить, хлопці, поживемо – побачимо. Що Бог дасть, те й буде, – підсумував Сава, встаючи з-за столу.
Усі вийшли у двір. На сході рожевіла зоря, на деревах виспівували пташки, у повітрі пахло сіном, квітами та яблуками, які вже наливалися, падали в траву під дерево і лискали своїми червоними бочками. Біля господарства поралися діти – Грицько та Маня.
– Хлопці, держіться всі гурту, може, щось придумаєте, а може,