Раїса Плотникова

Афганський кут крилатої Серафими


Скачать книгу

написано у тебе на лобі. Тут теж усі в одному оберемку. Та хіба їй звикати? Все життя у юрмі: дитячий будинок, інтернат, інститут, а тепер – Афганістан…

      Гай сумно всміхнулася, поглянула на принишклий гурт. Жінки тут були і до неї, і про них у Союзі говорили по-різному. Теж таврували. Найчастіше словом «чекістка» – та, що продається за чеки. Такий у нас народ – або підносить, або пикою в багнюку. Золотої середини не існує. Щоправда, до чоловіків було трохи інше ставлення, їх називали афганцями, наче той вітер, який щойно розтеліпав усі тельбухи, їм співчували, їх нагороджували, часто вже посмертно. Словом, посилаючи на смерть, їх шанували.

      – Приготуйте документи, – густий баритон Гурова сколихнув розпечене повітря. – 3 цієї миті ви переходите в моє розпорядження. Капітан Донець проведе короткий інструктаж.

      Невеличкого зросту офіцер, тримаючи в руці малесеньку розгорнуту книжечку, затараторив:

      – Перебуваючи на території дружнього Афганістану, пам’ятайте, що ви є представниками армії, яка подала руку допомоги народам…

* * *

      Колона військової техніки, розтинаючи простір важким гулом, наближалася до Кандагару.

      Серафима і Лора сиділи в кабіні «Уралу» поруч водія-узбека. Парадоксально веселий настрій Шахманової можна було пояснити кислуватим перегаром, який накопичувався у тісному просторі кабіни.

      – Лоро, не збагну, коли ти встигла? – запитала Гай.

      – Мене лейтенантик пригостив. А що, не можна? Знаєш, він таке курчатко, такий душманчик.

      – Чому це душманчик?

      – Просто мені це слівце подобається. Дух – не подобається, а душманчик – класно.

      – Зачиніть вікно, – перебив не дуже привітним голосом нетверезе Лорине базікання солдат, помітивши її намагання просунути голову в отвір.

      – Хлопчику, мені жарко. Я хочу дихнути свіжим повітрям Афгану.

      – Лоро, не чуди, – спробувала вплинути на каверзну жінку Серафима.

      – Попереду «чорний майдан». І взагалі, Кандагар – суцільні руїни, весь час постріли. Якщо вийти в місто без зброї, то за ваше життя ніхто й копійки не дасть, – намагався пояснити ситуацію водій.

      – І що ти таке говориш? Я читала всі газетні публікації, я не проґавила жодного телерепортажу перед поїздкою. Всі в один голос волають про національне примирення, кажуть, що вчорашні вороги цілуються на майданах, – п’яненька Лора демонструвала власну обізнаність, але вікно все ж таки зачинила.

      У місто колона в’їхала, наїжачившись автоматами. Солдати напружено слідкували за кожним сектором, спрямовуючи туди зброю. Розкурочений, випалений асфальт свідчив то про спалений танк, то про підірвану на фугасній бомбі бронемашину. Ніде жодної живої душі, мертві руїни – залишки будівель погрозливо мовчали.

      Серафима напружено вдивляючись у зловісний міський пейзаж, вперше усвідомила фатальність подій, які відбувалися на цій закам’янілій землі. Будиночки на пагорбах, мов ластів’ячі гніздечка, повернуті догори ногами, –