на бачить перед собою незмінний пейзаж: закинуті поля, які поступово заполоняє пил та пісок, та брудна ґрунтова дорога. Навіть небо, здавалося, намагається вписуватися в цей одноманітний краєвид, не подарувавши жодної хмаринки. На щастя тільки плин небесного світила не вповільнювало рух, прямуючи від сходу до західної лінії горизонту – праведного місця відпочинку.
Та ось, коли мисливиці вже почало здаватися, що день так і закінчиться без суттєвих змін, попереду з’явився невеликий стовп диму. Перше, що прийшло ельфійці в голову, це місце відпочинку, де бісів чоловік, котрого вона переслідувала, вирішив відновити сили. Розігріта такою думкою, Джайна пришпорила коня, який і без того щодуху мчав вперед.
Досить скоро їй на очі потрапило джерело диму й запал погоні швидко зійшов нанівець. Попереду була невелика двоповерхова споруда, з димоходу якої здіймався сивий дух згорілого гілля та вугілля.
Під’їхавши ближче, ельфійка опинилася перед придорожньою будівлею, обабіч якої мирно спочивали прив’язані коні. Двоє з них, втомлені та знесилені, вляглися під коритом із пійлом, використавши в якості підстилки залишки сіна. Третій, який особливо привернув увагу Джайни, насолоджувався прохолодною водою. За описом гнідий скакун був подібний до того, на якому виїхав переслідуваний нею чоловік.
Не гаючи часу, вона зістрибнула з коня й підійшла до гурту тварин. Прив’язавши його до дерев’яного стану, мисливиця перевірила власне спорядження. Коротка шабля висіла на поясі, виблискуючи в променях вечірнього сонця. Ельфійка торкнулася тендітними руками до ременя, що простягнувся від поясу до плеча, та зникав десь за спиною. Його темно-коричневу шкіру уквітчали невеликі ножі, схожі на смертоносні сріблясті квіти.
На останок вона поглянула на гнучкий лук і стріли, які висіли біля сідла. Древко кожної стріли було прикрашене звивистим візерунком, що плавно тягнувся вгору до совиного пір’я, а всі наконечники змазані паралізуючою отрутою. Бажання взяти їх із собою було дуже спокусливим, але розум чітко вимальовував всю безпорадність із ними в тісному приміщенні. Зрештою, вона таки відмовилася від компанії цієї зброї та впевнено попрямувала до вхідних дверей.
Над сходами нависала дерев’яна вивіска з вицвілим зображенням розбитого об камінь меча. Нижче, більш яскравими літерами виднілася назва: Таверна «Зламаний Меч». Ельфійка кинула мимобіжний погляд на вікна другого поверху, які прикривали сталеві ґрати. Схоже, що власник цієї придорожньої забігайлівки вигадав свій спосіб присікти злодіїв та шахраїв, не даючи змоги втекти через скляний вихід світлиць.
Із похмурим виглядом, Джайна штовхнула двері та увійшла всередину.
Головний зал виявився майже порожнім. За столиками сиділи лише кілька клієнтів, кожен з яких був або звичайним подорожнім, або мисливцем на пригоди. За два столика від дверей пара хафлінгів щось обговорювала упівголоса. На іншому боці залу розташувався кремезний орк. Відклавши на сусідній столик свою сокиру, він саме намагався впоратися із замовленим обідом. Позаду всіх, в самому крайньому кутку, розташувався чоловік. Перед ним стояла пляшка елю та дерев’яний кубок. За стійкою стояв власник таверни, та прислухався до розмови коротунів.
Щойно ельфійка опинилася на вході, всі присутні миттю забули про свої справи та спрямували погляд на загадкову гостю. І не дивно, адже Джайна не була схожою на жодних з представників свого народу, та й одяг говорив про те, що з нею краще не жартувати. Якщо в більшості ельфів колір волосся був золотавий чи сріблястий, то вона мала довгу косу кольору дубової кори. Трохи округле обличчя не могло не заворожити на собі погляд, а соковиті червоні вуста прагнув спробувати будь-який чоловік. Невеликі гострі вуха виказували в ній кров древнього народу, проте золотисто-зелені очі робили її винятковою серед інших.
Господар таверни коротким поглядом оцінив її спорядження та одяг. Здавалося нічого особливого, що могло б привернути увагу: зброя й шкіряні обладунки, поверх яких виблискували сталеві наплічники та нарукавники. Однак щойно очі зиркнули на емблему, яку було витиснуто нижче плеча правиці, пухкий та бородатий дворф відразу ж зрозумів, з ким має справу.
Кожен член мисливців за головами мав особливу відмітину як на тілі, так і на обладунках. Не важливо, була то блискуча важка броня зі сталі, срібла чи більш міцного металу, або ж легкі шкіряні чи кольчужні лати, на них гравіювали знак ордену – змію, що вишкірила зуби під час нападу. Такий же малюнок татуювали і на шкірі кожного мисливця, який отримав право на полювання за втікачами.
Джайна повільно підійшла до стійки таверни, за якою знаходився власник, спокійно протираючи дерев’яний кубок. Краєм ока вона помітила, як нишком піднявся з-за столу чоловік, одягнений в сірий дорожній плащ та капелюх з чималими полями й повільно почав скрадатися під стіною вбік виходу. Схоже, він нутром відчув небезпеку.
– Чим можу допомогти, вам? – запитав дворф, струснувши своєю рудою бородою. – Їжа, ліжко, гаряча купеля? У таверні «Зламаний Меч» є все.
– Думаю, ви відразу ж зрозуміли хто я, – спокійно мовила ельфійка. Її рука повільно потягнулася до кинджалів на нагрудному поясі, – це було видно по ваших