мовчки прибирає зі столу. Мати співчутливо дивиться на неї. Ловить дівчину на кухні й обіймає. І тут… я бачу те, чого ще ніколи не бачила. Тася плаче! Жодного разу я не бачила, як вона плаче.
– У мене нічого не виходить… Я ні до чого не здатна. Навіть там, де вважаю себе майстром. Я терпіти не можу людей… Я не маю жодного знайомого, хто хоча б частково мене розумів… Я не знаю людей мого розумового рівня… Я ніколи не закінчую полотна… Мені так самотньо… Я ніколи не закінчу ті кляті полотна!
Сльози безперервно течуть її обличчям, котяться по шиї, губляться в комірі її сорочки. А вона все говорить і говорить.
Це було вперше, коли вона комусь щось говорила. Окрім мене. Мені можна нічого не говорити. Я й так усе розумію.
Психологічний стан стабілізовано. Піддослідна налаштована змінити себе, своє життя.
Цікаво, на скільки її вистачить?
7.01
Її ранок починається о третій годині дня.
Тася встає з ліжка тільки тому, що бачить годинник і лякається втраченого часу.
Кожен її день починається думкою, що от сьогодні вона точно візьметься за малювання. Саме сьогодні з-під її пера народиться художній шедевр. З’явиться картина настільки відмінна від решти відомих полотен, що критики заговорять про новий жанр, новий ідеал, новий усесвіт. Вона переконана, що це станеться саме сьогодні. Тож, з’ївши пару канапок, заходить до кімнати поступом переможниці. А тут погляд ковзає по недомальованих «шедеврах», а потім зупиняється на ноутбуку. Я просто бачу, як спалахує думка: «Лише пару серій – і стану до роботи. Кіно потрібне, щоб налаштуватися…». І її горда постава зминається, скоцюрблюється перед віртуальним світом.
А вона ж усе ще думає, що ввечері продовжить одну з робіт. Просто їй потрібен час… Ну зовсім трошки часу для налаштування.
«Я тільки-но прокинулась. Не можна отак одразу поринати в роботу, за яку вже давно не бралася? Тільки дві серії…» – переконує вона себе.
Я знаю такі балачки. Увечері, коли опам’ятається, скаже, що починати щось уже пізно. Так і просидить за ноутбуком до ранку, сьорбаючи з пляшечки пиво.
Четверта ранку. Міцно стулені повіки.
«Завтра. Тобто вже сьогодні… зранку встану й відразу почну працювати…» – подумки заспокоює себе.
8.01
Пусті-пусті очі. Вона прокинулася вже невдоволеною.
Дзвінок у двері. Це прийшла сусідка, яка часто просить її збігати за цигарками.
Тася забивається в куток кімнати, вмощується між полотнами. Щільно затуляє вуха долонями, притискається до стіни, заплющує очі.
– Тасю, ти вдома?!.
Тягне на себе одне з найбільших полотен, щоб затулитися ним від усього. Робить вигляд, що її не існує. Я дивлюся на неї і бачу, як вона зіщулюється… намагається зменшитися, зникнути.
– Тасю, ти вдома?!.
Лягає, згорнувшись калачиком на підлогу. У її уяві тепер вона маленька цятка на підлозі. Невидима, непотрібна… «Зітріть мене»…
– Тася?!
Двері