Марево. Світлана Томашевська

дивно смачним, значно смачнішим, ніж коли я вживав його зі шкільним приятелем. До того ж міцний напій легко ламав бар’єри в спілкуванні з малознайомою дамою.

      – У цікавому місці Влад побудував хатинку, – сказав перше нейтральне, що спало на думку, бажаючи з пишномовної бесіди перевести розмову в нормальне русло.

      – Це все моя мама. Вона раніше в архіві працювала. Їй не давав спокою наш родовід. – Марина скривилася, немов відкусила кислого яблука. – Розшукала якийсь документ, і відтоді ні мені, ні Владові спокою не було, поки він не плюнув на все і, щоб догодити улюбленій тещі, не задовольнив її заповітне бажання.

      Слово «улюбленій» вона вимовила з такою інтонацією, що й останній телепень здогадався б про вкладений у нього протилежний зміст.

      – Але в результаті всі залишилися задоволені…

      – Як сказати… – Їй не хотілося розвивати тему. – А ви як тут опинилися?

      – Випадково, – відповів чесно, але далі довелося напружити фантазію. – Зустрів Влада, ми з ним зі школи не бачилися, посиділи за чаркою, згадали молодість… Влад запросив погостювати, а я – такий нахаба – не посмів відмовити давньому товаришеві.

      – Дивно.

      – Чому? – не зрозумів я.

      – Не схоже на Влада. Він за характером замкнутий, нових знайомств уникає, а про давніх друзів згадує лише тоді, коли йому від них щось потрібно.

      – Напевне, я виняток. Я бідний як церковна миша, узяти з мене нічого.

      Прозорливість дружини Влада насторожила. Невже наша легенда шита настільки білими нитками, що вади помітні неозброєним оком?

      Марина хмикнула, хотіла сказати щось, напевно, їдке, але раптом стрепенулася й напружилася: я відчув, що вона стривожена.