знадобиться форма. За п’ять хвилин я принесу її з комори. Який у вас розмір? 40? 42?
– 38. – Я здивовано дивилася на нього.
Його брова злетіла вгору. Моя теж – у відповідь. Він зник у своєму кабінеті, а Карлі схилилася над машиною для кави та солодко посміхнулася йому в спину.
– Придурок. Повний придурок, – сказала вона крізь зуби.
І вона не помилилася. З тієї самої миті, як я повернулася, Річард Персіваль ані на мить не давав мені спокою. Він перевіряв дотримання розміру порцій, шукав мікроскопічні крихти горішків у кутках бару, прискіпливо стежив за гігієнічними вимогами та примушував нас залишатися ввечері й чекати, доки він перевірить, чи всі вибиті чеки сходяться з касою до останнього пенні.
У мене більше не було можливості розмовляти з клієнтами, дивитися на табло вильотів, віддавати загублені паспорти, насолоджуватися виглядом літаків над злітною смугою у великому вікні – не було навіть часу дратуватися «Кельтськими сопілками». Якщо клієнт увійшов і його ніхто не обслуговував аж десять секунд, зі свого кабінету магічним чином матеріалізувався Річард, зітхав напоказ, голосно перепрошував за те, що доводиться так довго чекати. Ми з Карлі – а зазвичай у такі моменти ми були зайняті іншими клієнтами – потай обмінювалися поглядами, у яких були образа й бажання звільнитися.
Чи не половину свого дня він витрачав на зустрічі з постачальниками, а другу – на балачки з головним офісом про відвідуваність та витрати на душу. Він примушував нас нав’язувати додаткові замовлення і сварив, якщо ми цього не робили. Уже тільки цього було досить, щоб усе стало погано.
Але була ще й форма.
Коли я перевдягалась, у жіночий туалет зайшла Карлі і стала коло мене навпроти дзеркала.
– Ми схожі на двох ідіоток.
Якийсь маркетинговий геній був, вочевидь, невдоволений темними спідницями та білими сорочками і вирішив, що «Трилисник та конюшина» стане ще більш ірландським, якщо на нас буде справжній ірландський одяг. Цей справжній ірландський одяг придумав хтось, хто вважав, що просто зараз у Дубліні бізнес-леді й касирки ходять на роботу у вишиваних жилетах, гольфах і танцювальних туфлях на шнурівці. В усьому смарагдово-зеленому. І не забудьте про перуки із завитками.
– Матір Божа! Якби мене побачив мій хлопець, він пішов би від мене. – Карлі підпалила цигарку та залізла на умивальник, щоб відключити пожежну сирену на стелі. – Але, думаю, спершу б мене зґвалтував. Той ще збоченець.
– А що ж тут носять чоловіки? – Я потягла спідницю вниз, кидаючи боязкі погляди на запальничку в руках Карлі. Цікаво, наскільки швидко горить цей одяг.
– Та подивись навколо – тут же тільки Річард. І йому, бідоласі, доводиться носити сорочку із зеленим логотипом.
– І все? Ніяких ельфійських черевиків? Ніяких лепреконських капелюшків?
– Саме так. Тільки дівчатам треба мати вигляд порногномів.
– У цій перуці я схожа на Доллі Партон[14] у молодості.
– Ну тоді візьми руду. Як же нам пощастило, що на вибір є аж три кольори перук!
Нас уже кликав