він про неї, поки її не було».
Компульсивно спить із жінками. Але він такий милий, і тоді, у швидкій, він дуже мені допоміг. Крім того, альтернативою його запрошенню в мене було знову сидіти вдома і думати про те, що ж коїться в голові у Лілі Готон-Міллер, так що:
– Тільки якщо говоритимемо про щось, крім підлітків.
– Може, про ваш одяг?
Я глянула на свою зелену блискучу спідницю та ірландські танцювальні туфлі.
– У жодному разі.
– Ну, варто було спробувати, – сказав він, перекидаючи ногу через мотоцикл.
Ми сіли на терасі майже порожнього паба, недалеко від мого дому. Він замовив чорну каву, а я – фруктовий сік.
У мене було досить часу нишком його розглядати, адже не треба було ухилятися від машин на паркінгу і я не була прив’язана до нош швидкої. Ніс у нього був із промовистою горбинкою, а в очах читалося, що він бачив майже все, на що здатні люди, і вже, мабуть, ніщо його не може здивувати. Сем був високий та широкоплечий, трохи грубіший за Вілла. Його жести можна б було назвати економними, наче він постійно намагався нічого навколо не зламати своїми розмірами. Вочевидь, йому більше подобалося слухати, ніж говорити, або, може, я просто вже давно не була з чоловіком наодинці – я без упину теревенила. Про роботу в барі – він сміявся з Річарда і жахався через мою форму; про те, як дивно знов опинитися вдома на якийсь час та про жахливі татові жарти; про дідуся та його пончики; про оригінальне використання синіх маркерів, яке винайшов мій племінник. А водночас у голові знову майнула думка, яка часто в мене буває, – скільки ж усього я не кажу: про Вілла та про всі ті сюрреалістичні речі, що сталися зі мною минулого вечора, про себе. З Віллом мені не треба було думати, що казати. Говорити з ним було так само природно, як дихати. А зараз мене цілком улаштовувало насправді зовсім нічого про себе не казати.
Сем просто сидів, кивав, дивився, як вулицею проїжджають машини, та пив каву – наче для нього було звичною справою проводити час у компанії несамовито балакучої незнайомки в блискучій зеленій міні-спідниці.
– А як ваше стегно? – запитав він, коли я нарешті припинила тріщати.
– Непогано. Хотілося б нарешті перестати шкутильгати.
– Перестанете, якщо й надалі проходитимете фізіотерапію. – На якусь мить я згадала його голос у машині швидкої: спокійний, незворушний – він навіть мене заспокоював. – А як щодо інших травм?
Я глянула на себе, наче могла дивитися крізь одяг.
– Ну, не так уже й погано, якщо не звертати уваги, що я маю такий вигляд, наче хтось розмалював мене яскравою червоною ручкою.
Сем кивнув.
– Вам пощастило. Падіння було серйозне.
Ось воно знову: шлунок підстрибнув, під ногами повітря. «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».
– Я не збиралася…
– Ви вже казали.
– Казала, та не думаю, що хтось мені вірить.
Ми обмінялися ніяковими усмішками – цікаво, чи вірить мені він.
– То що, багато ви підбираєте людей, які падають з дахів?
Він похитав головою, дивлячись кудись