нарешті дібрався до сусідки.
– Ет, вчасно я вирішив навідатися до Вас, Маріє Степанівно. Почастуєте холостяка смакотою, а то я вже всох від недоїдання.
– А може, ще від чого, Федоре Павловичу?
– Насідайте-насідайте, бабський батальйон! Знаємо ми ваші натяки.
– Це ж треба, яким сором’язливим сусідом Бог наділив. Та заходь, до столу сідай, нехай у хаті чоловіком хоч запахне.
– Отож, – щиро зрадів дід і доволі жваво вмостився ледь не на саме почесне місце, так, ніби завжди там і сидів.
Вареники вдалися смачними, а з домашньою сметанкою, то й узагалі відірватися не можна. Особливо нахвалював страву дід Федір, чим заслужив не одну додаткову порцію, а коли вже жоден вареник влізти не міг, попросив трохи додому, щоб собаці дати. Марія Степанівна махнула рукою:
– Та дам, от тільки з якого це часу в тебе собака з’явився, сусіде? Може, спеціально для цих вареничків завів?
Дід Федір ображено хмикнув:
– Не віриш, а даремно. Я на днях його, бідолашного, підібрав. Думав з’їздити до міста, і коли йшов до повороту, ну, там, де автобус зупиняється, його й побачив. Сидів сам, рудий такий, побитий, на дорогу дивиться, чекає на когось. Цілий день у тому місті прокрутився, назад увечері з автобуса сходжу, а він ще сидить. Думаю, точно чекає на когось тварина. Підійшов ближче, дивлюсь – ошийник. Домашній, значить, і породистий якийсь, тільки змучений. Позабавлялись, видно, господарі, познущалися та й викинули тут, а він їх чекає. Ти скажи, Маріє, що ж це у світі коїться, щоб собаки за людей сердечнішими стали. Забрав його до себе, спочатку йти не хотів, потім погодився. Я йому і те, і те, а він побуде-побуде й до того повороту біжить, сяде й виглядає, лиш під вечір повертається. Це сніг випав, то в коридорі його лишив, лежить і скавучить. Чекає, бо, теє, – вірний.
Увечері провели гостей, наділивши кожного глечиком із варениками. Лариса допомогла прибрати зі столу, потім випила чарівного чаю й провалилась у сон. Снився пес. З нього знущались, а він усе одно нікуди не йшов, напевно, тому, що то був його дім.
Після пережитого я нагадувала того пса, не знала, куди йти, тому й продовжувала жити під одним дахом зі спогадами та болем. Спершу навіть вийти кудись боялась, а коли наважилася на прогулянки, то робила це тільки в сутінках, щоб мене не бачили. Мені тоді здавалось, що кожен перехожий тикає в спину пальцем, бо я не така, як інші. Чим конкретно відрізняюсь, до кінця не розуміла, однак звинувачувала в цьому себе. Смішно, але у свої десять років і з моїм життям я ще мало що знала про статеві стосунки між чоловіком і жінкою, тому не могла судити, що є нормальним, а що – ні. Інтуїтивно відчувала, що пережите мною з іншими не відбувається, звідси й робила висновок, що я людина нижчого ґатунку.
Уникаючи людей, перестала ходити до школи. І згодом Ніна Іванівна відвідала наш дім, відчитала хмільну матір і мене заразом, остаточно наклеївши ярлик «педагогічному впливу не піддається», «важка дитина» і решта в подібному руслі. Через деякий час, переборовши свої страхи, я все-таки зважилася піти до школи, у навчанні відстала