у Львові, Тарнові, Перемишлі, Станиславові та Бродах, які підвищувалися до рангу радників намісництва[23].
За півроку до здійснення вищезгаданої реформи місту Кракову було надано особливий автономний статус. 1 квітня 1866 р. імператор санкціонував «Тимчасовий статут для громади королівського міста Краків», у якому закріплювалися символи міста, право своїни[24] для міщан, польська мова діловодства; визначалися повноваження громадської ради, яка нараховувала 60 осіб, порядок її виборів за цензово-куріальним модусом. Головою громади був президент міста, який очолював громадську раду та її виконавчий орган – магістрат, а також міську поліцію. Його посада була виборною, проте передбачала затвердження імператором. Президент міста та громадська рада підпорядковувалися безпосередньо Крайовому виділу та Сейму, проте контроль за їх діяльністю здійснювали уряд та намісництво. Місто одержало право формувати власний бюджет та самостійно ухвалювати додаток до прямих податків у розмірі до 10 % або непрямих податків – до 25 %. Окремо регулювалися відносини між міськими органами влади та християнською, ізраілітською[25] спільнотами[26]. 14 березня 1867 р. були також внесені зміни до громадського виборчого порядку у Бродах, за якими не менше половини місць у міській раді мало належати християнам[27], хоча 2/3 населення міста складали ізраіліти.
Досягнувши політичного консенсусу з угорцями, Франц Йосиф І 2 січня 1867 р. видав патент про початок конституційних перетворень у руслі австро-угорського дуалізму. Фактично за цим документом відбулося повне перезавантаження політичної системи: оголошувалися розпуск усіх ландтаґів під приводом завершення 6-річного терміну їх каденції та призначалися чергові вибори, а також обґрунтовувалась потреба безумовного скликання Державної ради для обговорення та прийняття змін до конституції[28].
У цій ситуації офіційний Відень був змушений йти на поступки галицьким полякам, щоб під час конституційних перетворень здобути їхню підтримку та забезпечити безумовну участь Галицької делегації у Державній раді. Перед черговими виборами у виборчий модус до Галицького сейму закладалися положення, які з одного боку упривілейовували галицьку шляхту та міщанство, а, з іншого, – суттєво обмежували виборчі права селян. 16 січня 1867 р. найвищу санкцію здобули зміни § 11, § 13 крайового виборчого порядку від 26 лютого 1861 р., згідно яких у ІІ курії міських громад запроваджувались прямі одноступеневі вибори. Активне та пасивне виборче право визнавалось для заможних міщан, які входили до 2/3 списку найбільших платників податків з врахуванням положень § 17 крайової ординації. Водночас виборче право додатково надавалось певній категорії виборців, які допускалися до виборів у громадські ради міст згідно виборчого порядку для громадських рад від 12 серпня 1866 р. Це положення суттєво збільшило кількість виборців у міській курії та забезпечило тут шляхті додатковий