я пригодувала вуличного кота. І у нього, в цього кота, з’явилася безсоромна звичка по горіху видряпуватися на вікно нашої з Ліною спальні. Зазвичай вечорами або пізніше він вештався сюди-туди підвіконням, гримів бляхою, підвивав і буцав головою скло. Одне слово, ті гості, котрі залишалися ночувати в нашій кімнаті, зазнавали вночі незабутніх вражень. (Якщо ми забували їх попередити.) Кімната ж бо була на другому поверсі…
І ось, коли вже всі вклалися спати, мама раптом охнула: кіт! Ми забули сказати їм про кота. І саме цієї миті пролунав гуркіт – кіт стрибнув на підвіконня. Ми – мама, тато, Лінка і я – в піжамах з’юрмилися біля дверей наших гостей, дослухаючись. Кіт гримів, як камінний господар, але жодних інших звуків не було: ніхто не кричав, не обурювався. Наші гості чи то завмерли з переляку, чи то знепритомніли…
Тато спустився вниз у двір, щоб погукати і нагодувати кота. А ми в жахливому настрої розійшлися по кімнатах. Найгірше було мені. Через мене Лінка могла залишитися старою дівою і все життя плести сині панчохи.
Вранці я все проспала. Коли я прокинулася, в домі пахло ваніллю: на кухні мама Дзундза і моя мама пекли оладки. Мама Дзундза щось неквапливо розповідала моїй мамі. Я прокралася до ванної – звідти було зручно підслуховувати: мама Дзундза розповідала, як вона познайомилася з татом Дзундзою, і як вони колись посварилися на мості, і тато Дзундза розвернувся й пішов геть. І тоді мама Дзундза закричала з моста на весь голос, – а в неї був ого який голос, – вона закричала так, що її почуло все місто: «Не покидай мене! – протрубила мама Дзундза. – Не покидай мене, Дзундзо!»
І тато Дзундза залишився. Назавжди.
І так мені це сподобалось, що я вийшла з ванної, побігла за підручником з математики і попросила маму Дзундзу пояснити мені формули скороченого множення, котрі я не розуміла й плутала. І вона пояснила терпляче та дуже зрозуміло. А згодом ми знову сиділи за столом, і наш тато разом із татом Дзундзою співали пісню про «побєжать за поворот», душевно і тепло.
Навесні наша Ліна вийшла заміж і стала Дзундзою. Батьки Аркадія у своєму місті розповідають, що вони взяли дівчинку з дуже хорошої, інтелігентної родини. І додають, що вони – тобто ми – дуже люблять тварин. І що це добре про них, тобто про нас, свідчить.
«Раз в крещенский вечерок…»
Я. І. Пащуку
Не розумію, що має на думці жінка, коли каже: «Я не така…»
Особисто я – така. Так. Я довірлива. Радісна. Я наївна. І – цілковита дурепа, через що ледь не вилетіла з університету. І те, що саме така, підтвердив якось декан нашого факультету іноземних мов Ярослав Іванович Пащук. Він так і сказав: «Ну, Маринко, – він так мене називав, наш Ярослав Іванович, – не знав, не знав, що ти така!»
Відтоді я й сама в цьому неодноразово впевнювалась.
Ось, скажімо, випадок під час зимової сесії, саме напередодні старого Нового року. Увечері я припхалася до подруг у гуртожиток нібито вчити білети з теорграматики. Підійшла до дверей