далі звив із ниток хвіст. Довгу міцну шворку – аби повітряний змій злітав високо, сягав верхівок тополь, самої гори – Карук узяв у тітоньки. Бо ж знав, де вона зберігає свої нитки.
Урешті, змайструвавши повітряного змія, хлопець злегка підстрибнув із ним: цікаво, а якби можна було осідлати свого змія, сісти на нього верхи, аби вітер підняв його вище тополь… і щоб був літній полудень, і щоб односельці, які працюють у полі (чи то женці, чи косарі), здивовано покидали свою роботу… жінки, які розвішують випрану білизну на дахах, чи навіть воли, що ремигають, собаки на вулицях села, кури на кам’яних огорожах, тобто, всі, всі – і з острахом, і зі здивуванням – задивилися б угору… І мали б упізнавати його: «Та це ж Карук, син Сако», і почали б вигукувати: «Яке диво! Диво!» А йому не було б і діла до того, що біля дверей стоїть тітонька з мітлою в руці і погрожує.
А ще… Серед усіх цих зачудованих спостерігачів неодмінно мала б бути Маран, і побачити його зі свого даху…
– Каруче!.. – це знову лунав голос тітки.
Карукові тут же захотілося, щоб злі духи вийшли з погребів з доолом[1] і зурною[2], або щоб Святий Саркіс[3] пройшовся вулицями зі своїми сазандарами[4], або щоб здоровецька череда корів і овець посунула б селом із нестямним муканням і беканням… А якби ж усього цього не було, то бодай би кішка знайшлася, якій би він прищемив хвоста дверима на горищі, – і то настільки сильно, щоб вона так заверещала і зам’явкотіла, аби заглушити голос тітоньки, і він не долітав сюди на дах.
Злякавшись тітчиних погроз, він перескочив через кам’яну огорожу і тихо, непомітно підійшов до неї, якраз тоді, коли тітка готувалася знову закричати: «Каруче!» Відтак вона додала: «Помчи, наче голуб, до своєї хресної, візьми в неї кислого дріжджового тіста і одразу ж повертайся!». Карук видав звук, що нагадував кінське іржання, і помчав, вдаючи того ж таки коня із роздутими до вітру ніздрями.
Хресна мешкала неподалік. Карук не раз міг бачити її з даху свого будинку, як вона вивішувала сушити випрану білизну. Та все ж він припустив уздовж городів щосили, будучи впевнений, що біжить зі швидкістю і статтю чистокровного скакуна.
На березі струмка малі діти гралися «у млина»: вони змайстрували з тополиних трісок подобу колеса, на яке лилася вода, і їхнє колесо крутилося. Карук захотів, щоб його пшеницю змололи першою. «Ні, не вийде», – сказав маленький Давид, який призначив себе мірошником. «Вийде». – «Не вийде!». Розгнівався Карук і безжально скинув маленьке колесо; тріски розпалися, і вода забрала їх, немов черговий казковий палац. Карук був старшим за своїх товаришів: хто з них мав право наважитися йому перечити? І знову риссю шляхетного скакуна продовжив шлях – по кисле тісто.
Сад, що належав родині Маран, був уже близенько. Карукові хотілося побачити Маран і показати їй свій жвавий кінський біг. Адже Маран часто бувала тут у садку зі своїм маленьким телям, яке завжди паслося біля самої стіни.
Так… добре, що він згадав: на грушевому дереві є гніздо, на якому він бачив зозулю; Карук поки що не чіпав її яєчок, очікував, коли в одну прекрасну днину захопить її зненацька за їх висиджуванням.
Він виліз на дерево, засукав рукав, простяг руку в гніздо, і раптом зозуля випурхнула з іншого боку. Яєчка були теплі, різнокольорові й краплисті. Він не став їх розбивати, тим паче, що це була зозуля з грушевого дерева Маран. І він продовжив свій шлях – по кисле тісто.
За хвильку він опинився біля двору Аракела. При вході стояла собака зі звислими сосками. Карук зайшов, бо ж мусив дізнатися, скільки цуценят вона народила. І вже потім продовжив свій шлях – по кисле тісто.
На якусь мить він зупинився перед крамницею торговця м’ясом. Здивувався, що м’ясник не викрикував ціну свого товару. От якби ж Карук сам торгував м’ясом… І він знову продовжив свій шлях – по кисле тісто.
Коли він врешті увійшов до хати хресної, то почув, як тітонька розмовляє із нею і скаржиться: «Ну що я можу з ним удіяти, скажи на милість? Та хай би вже Господь забрав мою душу, аби я позбулася цього шибеника».
Тітка взяла тісто і, тримаючи Карука за руку, розсерджена, мало не силоміць потягла його додому.
Вони йшли повз ворота будинку Маран. Як же ж переживав Карук, щоб Маран не опинилася на порозі дому, і щоб не побачила його в цьому принизливому становищі! Натомість вони побачили мати Маран, яка підмітала поріг, тож тітка зупинилася, аби знову поскаржитися на Карука і розповісти про його непутящість.
– Але ж вони ще зовсім маленькі, тітонько-баджі[5], – заговорила мати Маран. – Завтра вони підростуть, і вже не будуть такими. А у Маран ось уже зо два дні, як вискочив великий прищ на грудях. Така ось біда – захворіла.
Тітка послабила стискання Карукової руки, і відпустила його. Здається, її роздратованість минула. І вона із властивою старим людям авторитетною інтонацією почала пояснювати, як треба чинити в таких випадках.
– Обв’яжи її цибулею. Засмаж як слід цибулину, додай трохи мила, кілька ложок оливкової олії, змішай