трудяться мільярди крапель протягом десятків і сотень тисяч літ. І ось переді мною їхні витвори – то кам’яні квіти, то плетиво, то якісь фантастичні тварини, птахи, комахи, то зарості химерних, ніде більше у світі не бачених дерев чи кущів…
Та ось печера почала заокруглюватись, і я зрозумів, що вона порівняно невелика і складається лише з однієї зали з досить високим куполом. Я звернув і пішов назад, тепер уже лівим краєм, захоплено роздивляючись довколишні дива.
На долівці – там і тут – зарості сталагмітів.
Наче із дна морського здіймаються химерні небачені водорості, а ось пливуть медузи… Яке багатство! Яка цікава печера! Я рухався в заростях сталагмітів повільно, щоб, бува, ненароком не зломити, не зіпсувати казкове диво. Йшов, і мене не полишало відчуття, що переді мною схована вічним мороком і товщею гори лежить терра інкогніта – невідома земля. А втім, кожен спелеолог, який іде печерою, завжди відчуває себе колумбом терра інкогніта.
Від вогкого повітря стало важче дихати, я кашлянув і застиг з остраху. Ну й акустика! «Ха-ха-ха!.» – зареготав хтось у відповідь на моє безневинне к-ха, к-ха… Ніби аж не по собі стало від того хахакання. Акустика вражаюча. Кожен звук печера так викривлює, що годі його впізнати. А ще я відчув, що мені чомусь стає все важче й важче дихати, щось ніби почало мене гнітити, насторожувати… Я, щоправда, не надав тому особливого значення, як і тому, що стало важче дихати. Пригадую, я подумав тоді, що просто стомився. До того ж, у печері надто вогке повітря. От воно й давить на груди, утруднює дихання.
Підземна зала знову почала заокруглюватись, я перейшов правобіч, звідки починав свій обхід зали, і спинився здивовано: а де ж вихід?
Коло замкнулося, а виходу… немає!
Гм… Дивно. Такого ще зі мною ніколи не траплялося.
Я постояв трохи, заспокоюючись, і подумав, що певне ж, захопившись сталактитами та сталагмітами, був неуважний, тому й не помітив входу. Доведеться ще раз, але вже пильно, обійти печеру по колу, бо в цій глухій пітьмі важко збагнути, де що починається, а де кінчається.
Аби бути певним і задарма не трудити ніг, я дістав записник, видер аркушик, написав цифру «1» і, поклавши той аркушик на долівку, придавив його камінчиком. А вже тоді пішов правим краєм.
Скільки часу я йшов, освітлюючи долівку та стіни, не пригадую. Час ніби зупинився у вогкій пітьмі. Я обійшов усю залу і повернувся до аркуша з цифрою «1», а входу в печеру як не було, так і не було. Фантастика!
«Дивно… – подумав я із усе зростаючим занепокоєнням. – Вхід мусить бути, адже я зайшов сюди. Проник, проліз, але таки опинився тут. То де ж він подівся, той вхід?»
Присвітивши, поглянув на годинник: дванадцята дня. Отже, я у печері рівно дві години. Як швидко летить час! Але гірше, що десь зник вхід і, зрозуміло, вихід. Просто смішно, не вперше у підземеллі, а заблудився, як новачок. Розказати кому – так не повірять. Справді-бо, вхід зник! Три «ха-ха-ха»!
Ні, треба зосередитись, зосередитись і зосередитись.
Заспокоїтись. Відпочити.
До