ньому такого? Я писала не кому-небудь, а – рідній матері.
– Але ти писала його українською мовою! – зловісно, ніби то найбільший у світі кримінал, вигукнув слідчий. – І цим ти себе повністю викрила!
– Ну й що ж, що українською? – все ще дивувалась дівчина. – Я ж українка і мати моя українка, то чому маю їй писати іншою мовою?
Катерина пам’ятала, що було в тому листі. Писала матері, що скучила за нею, за братиками, за сусідами, за вулицею, за всім своїм рідним краєм, що хочеться додому, на Вкраїну милу, почути бодай слово рідне, бо німецьке вже у вухах застряє…
– Ось… ось… – шарудів він листом, наче щось намагався з нього витрусити. – Перший доказ, що ти… – лайка, мат, – націоналістка! Тебе не в СРСР тягло, а тільки на Україну. Націоналістка! Цим листом ти себе викрила, сука бандерівсько-оунівська!
Вигукуючи образи, він розстебнув кобуру, дістав пістолет, бігав навколо неї, розмахував пістолетом і кричав:
– Уб’ю! Під стінку! Ставай під стінку, німецька шлюха! Прощайся з білим світом!..
Штовхаючи її в плечі, відтрутив до стіни, а сам, відскочивши на кілька кроків, цілився в неї з пістолета й кричав… А вона його не чула і не бачила, кабінет плив перед нею, як у тумані. Та ще почала допікати спрага, в рот наче хто напхав клею, він згущувався, тужавів, приклеюючи язик до піднебіння… Залишивши її стояти під стіною, він повернувся до столу. Тримаючи пістолет в лівій руці, правою схопив ручку і щось довго писав. Та ось він закінчив, крикнув:
– Підійди, сука, до столу!
Тягнучи неслухняні ноги, вона підійшла.
– Підпиши!
Катерина ще знайшла в собі сили прочитати, що там написано. Від її імені слідчий вигадував, що вона, Катерина Ярошенко, зберігала й розповсюджувала націоналістичну літературу, що якийсь Роман Блакитний проводжав її одного разу додому й завербував її, Катерину Ярошенко, в обласний осередок ОУН, що з нею була ще якась дівчина…
– Напиши її прізвище!
Після жорстоких кількаденних (і кільканічних теж) тортур, вже напівжива Катерина (в житті – поетеса Валентина Чорна) підписала (аби врятуватися) все, що їй підсунув слідчий. Що вона, мовляв, була чи не зв’язковою в якомусь ОУН (чи в якійсь ОУН – що означають ті три загадкові літери, дівчина так і не збагнула – як і те, який стосунок вона до них мала).
Суд відбувся 16 січня 1946 року.
Катерину на те засідання не запросили. Коли поцікавилась: «Чому?» – відповіли коротко: «Не було в тому потреби!»
Судила «трійця» – знаменита антизаконна «трійця». За одне засідання вона розглядала десятки й десятки справ, виділяючи на кожну по одній-дві хвилини. Катерину визнали винною за статтею 54-1А – зрада Батьківщини, а також за статтею 54–11 – націоналізм.
Вирок: 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і позбавлення прав на 5 років.
Катерина – вона ж у житті Валентина Чорна – відбула ті 10 років каторги в Сибіру від дзвінка до дзвінка. Відбула, так гаразд і не збагнувши, що означають ті три незрозумілі їй літери ОУН, що то за організація і яке вона до неї мала відношення…
Так ось