«Ганебек», «Усма», «Асід-Україна» – вони викачували з міста те, що не встигли забрати окупаційні чиновники та німецька солдатня. Пограбування досягло небачених розмірів. Для того щоб вивезти награбоване майно, окупантам знадобилося 495 ешелонів по 50 вагонів кожний. Все, що фашисти не могли вивезти – знищували. Із 1176 підприємств Києва було зруйновано більше 800. Систематично знищувалися житлові будинки, мешканці яких або поповнювали Бабин Яр, або ставали безхатьками.
Після захоплення Києва окупанти впровадили обов’язкову трудову повинність для всього населення віком від 15 до 60 років. З’явилася не знана до того в СРСР біржа праці. Робочий день для тих, кого гітлерівці змушували працювати, тривав 14–16 годин. Заробіток робітників – від 150 до 300 рублів на місяць, а це дорівнювало ринковій вартості 1–2 кг хліба.
З початком окупації людей масово вивозили до Німеччини для роботи на фабриках і заводах, в господарствах бауерів. Загалом за час окупації з Києва було вивезено в примусовому порядку до Німеччини більше 100 тисяч чоловік, значна частина яких там і згинула. І в той же час в місті та його околицях тривали безконечні облави по виловленню людей і відправленню їх у рабство.
Система середньої і вищої освіти у місті була ліквідована. До квітня 1941 року із 150 приміщень міських шкіл 77 прилаштували під казарми, кафешантани для гітлерівських військовослужбовців, військові склади тощо, а 35 приміщень взагалі зруйнували. Гітлерівці пограбували і спалили всі вищі навчальні заклади столиці. Були розграбовані всі музеї, із столиці окупанти вивезли 4 мільйони книг – 200 тисяч з них із бібліотеки АН УРСР. За два роки фашистської окупації населенню Києва довелося зазнати таких лих і бід, яких не знало місто за всю свою багатовікову історію.
«Вона готувалась до нього, як наречена до шлюбу»
Це згодом Улас Самчук засвідчить, як Олена Теліга мріяла про Київ і як до нього готувалася.
Про її життя, працю (а отже, й боротьбу на грані смертельного ризику, над урвищем прірви) збереглося так мало даних – у словах, і водночас так багато – але вже поза словами.
Біографи потім писатимуть: великі надії, які вона плекала на культурне відродження України, окрилювали її, і ними вона жила.
Спочатку був Львів, потім у вересні – Рівне, а теплого осіннього дня у природі було таке буйство барв, що не хотілося думати про війну та окупацію – 22 жовтня 1941 року вони нарешті дісталися Києва. Як вона мріяла про місто своєї юності, як тільки не називала його – «золоте», «державне», готуючись до зустрічі з ним, молилася на нього.
Дорога до Києва з Рівного зайняла два дні – 22 жовтня 1941 року Олена Теліга вдруге і, як час покаже, остаточно прибула до столиці України.
Її супутниця згадуватиме:
«В’їздили ми до Києва в такий же день, осінній і прозорий, як у вірші Олени. Коли проїздили коло Політехніки, Олена так хвилювалася, що мало не випала з авта. Потім сіли в трамвай (в Києві трамваї вже в русі) і поїхали на Володимирську вулицю».
Все