син не був совєтський служащий?
– Був. Але євреям казали не панікувати, що їм нічого не загрожує, і ми не влізли до вагону.
– Вас усе одно виселять у гетто, – сказав Левко. – Не вірите?
Ми ж бо знали, як чинили з євреями в Польщі, але старий не повірив. Я б міг, звичайно, зачекати, поки їх виселять, але ж де була певність, що отримаю свою хату назад саме я? Така можливість була надто примарною. Тоді я пішов до комісаріату й вишуканою мовою ґеноссе Шиллера розповів про підлих грабіжників, які захопили мою хату. Моя мама німкеня, гордо повідомив я, її вивезли на Сибір, а я жертва більшовицького режиму. Чи не можна мені отримати посвідку фольксдойче й виселити з моєї хати червоних пришельців? Кримінальний комісар Герхард Краух наказав вислати вантажівку, мене посадили біля водія, аби я вказував дорогу. Сам він з двома аскарами сіли в авто і їхали за нами. Ті аскари – то були поліцаї, набрані з совєтських військовополонених, усі вони були не місцеві, бо місцевим німці не довіряли, підозрюючи, що вони можуть увійти в контакт з євреями.
Коли ми прибули на місце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Він уже не виглядав поважною людиною, яка носить під пахвою течку, був зарослий і переляканий, очі його часто мруґали й сіпалися, він, мабуть, відразу здогадався, що приїхали по їхню душу і стояв з опущеними руками. Кримінальний комісар швидко пояснив що до чого й наказав пакувати речі та кидати на вантажівку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати, і коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, то миттю шарпнувся й відібрав, хоч він пручався й верещав.
– Ей, ти чо! – гаркнув на мене аскар. – Отдай назад!
– Це моє! – помахав я головою коника у повітрі. – Це моя хата!
– А-а, – махнув рукою поліцай. – Ну, тада…
– Твоя? – засміявся есесівець. – Іди ще знайди п’ять жидівських сімей, і хата буде твоя.
– А ви точно не здурите?
– Слово офіцера, – сміявся він далі й гукав до жидів: – Шнель! Шнель! – А потім обернувся до мене й додав: – Тільки умова: мусять бути з-поза їхньої дільниці. Розумієш? Тих ми й самі маємо в руках.
Я подався на оболонь, де хлопаки грали у копаного м’яча. Там були мої кумплі, з якими ми не одну шибу розбили, файні батяри. Я покликав їх.
– Є справа колійова.[10] Мені треба п’ять жидівських родин.
– Ади-во! Нашо? – спитав Вілюсь.
– Їм вручать квитки на пароплав з Гданська до Палестини.
– А тубі шо з того?
– Половина з того, – засміявся я. – Просто мене попросили зробити добру справу. А хто мене знає, то завше може підтвердити, що я нічого так не люблю, як добрі справи робити.
– Е, я тебе знаю, – покивав пальцем Додьо, – ти іно вмієш робити, шо біґос-кумпоти зі сливками.[11]
– Бреше, курва, – сказав Місько. – Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голодні кавали,[12] а гуляй си купати на Жилізну воду,[13] о.
– Чого б я мав брехати?
– Бо