я відразу знайшов однодумців. Ми, майбутні офіцери, ставилися до обраного шляху з любов’ю й гордістю. Військова кар’єра обіцяла безліч пригод і несподіванок. Головне, що фінал так чи інакше мав бути втішний: спокійна безтурботна старість або героїчна смерть за Бога, царя й Вітчизну. З цим були проблеми – у Бога я не вірив, у царя так само, а Батьківщина моя, як я вже згадував, існувала в моїх грудях – там, де рибальськими вітрилами роздувалися легені й потужно билося гаряче юнкерське серце. Проблеми були й з батьками. І якщо з татом усе більш-менш владналося: він не розмовляв зі мною, я не розмовляв із ним, у нас не було найменшого шансу псувати одне одному життя, то з мамою все було куди складніше – щотижня я отримував від неї пекучі гіркі листи, у яких вона, мало стримуючись, дорікала мені безсердечністю та переступом синівських обов’язків. Душевної рівноваги її листи мені не додавали, проте й поступатися в чомусь я не бажав, тож кожен її лист викликав у мене дивну суміш скорботи й спротиву. На листи її я, звісно, не відповідав. Високими берегами Дінця тяглися густі дими з селянських городів, осінь підступала з півдня, додаючи до прибережної зелені золотистих відтінків.
Попри позірну строгість і щоденний вишкіл, юнкерське середовище було доволі вільним у своїх поглядах і зацікавленнях. Казарма, як вона уявляється зазвичай цивільним громадянам, мала не так багато спільного з нашим щоденним побутом. Можливо, цьому сприяло те, що навчалися тут молоді люди з усіх малоросійських губерній, приносячи з собою своє бачення й розуміння українства. Серед юнкерів старших років навчання існував так званий «український» гурток, до якого долучилися й ми – молодші за віком, проте близькі за поглядами. До певного часу керівництво, попри офіційну політику, дивилося на наші зацікавлення крізь пальці. Уже пізніше, кілька років по тому, організований юнкером Болбочаном подібний «український гурток» був заборонений начальником училища, а сам Болбочан отримав усну догану, що, однак, не завадило йому стати хоробрим офіцером і отримати орден у роки Великої війни.
На перший погляд, юнкерські будні мало чим різнилися від навчання у світському закладі: той таки безкінечний Закон Божий, та таки російська мова, математика, географія, історія, ще гігієна – спеціальний предмет, який ми не любили, і німецька – як мова потенційного ворога. Але були також тактика й топографія, фортифікація та інші суто військові предмети, які мали б нас навчити дивитися на світ як на потенційний театр бойових дій. У всьому цьому справді було достатньо театральності, хоч і бракувало військових дій, що всіх, зрештою, влаштовувало.
Дні перетікали легко й непомітно. Можливо, з огляду на наш юний вік і постійні фізичні навантаження, а можливо, заняття справою, яка не викликає в тебе спротиву, робить сам процес приємним і швидкоплинним. Та ані раннє пробудження під юнкерську сурму, ані щоденне начищування взуття, ані заняття гімнастикою на плацу не могли зіпсувати загального піднесення й відчуття захвату від того, що життя цілком належить нам і лише від