чу фігурку кутали аж під горло важкими фалдами тканої геральдикою парчі, поверх для надійності закриваючи золотавим лисячим хутром, аби вже й натяку на приховану жіночність: бо має вберегти себе до означеного дня, коли Дракон раз на триста років прийде забрати своє. Але очі її, непевні у барві, коли зелені, у тон смарагдовим підвіскам на скронях, коли густо-сірі, як холод у шпарах старої камінної кладки фамільного замку, звідки ні на крок останні, зрештою – єдині, сімнадцять літ, а кладка та, Господи, в’їлась у рисунок долонь, бо що ж робити цілими днями, як от лиш роздивлятись і обмацувати, просто щоб скоротати час, адже про втечу чи хоч би й можливість мати альтернативу визначеної долі навіть не замислювалась.
«Femme Fatale» – часами крутилось в її голівці смаковите у своїй гаркавості, загадкове присмертним хрипом туркотливого чоловічо-голубиного вибульку чужої мови, почуте років зо три тому від іноземного посла, що не зміг втримати захопленого вигуку при погляді на тоді ще дрібне дівча з розбитим всесвітом на денці широких зіниць, прокапаних беладонною. Що побачив досвідченим оком багатолітній ловелас у переляканій дівчинці, котра зростала без батьківської і матірньої ласки, бо доля рокована століттями до того, то ж нащо зайві звиканні і розпачні сльози, як прийде момент істини, краще хай собі пагінцем відірваним у холоді склепу. Очі не бачать – серце не болить.
Відтоді часто думала собі, чи то вона власне фатальна жінка, чи йшлось про відомий фінал її долі, якому не мож суперечити… Дівчинка, народжена для відкуплення, що життя її стає виповненим лиш в останню мить, коли залишиться сам на сам зі страшною потворою, котра гострими пазурами роздере фарфорову білість шкіри, лускатою бридкою пащекою жертиме її пульсуюче серце, поки вона, ще жива і при залишках тями, захлинатиметься власною кров’ю, і все заради цілого королівства і спокою тих людей, яким нема до неї таки направду жодного діла, от лиш би вона прийняла свою рокованість. А чи хоч один-одненький поцікавився, як живеться покинутій перестрашеній дитині, хоч тихцем підсунув під важенні двері замкової брами клаптика листа, перекаракуленого невмілою рукою чи хоч би глянув співчутливо на тонку билинку постави юної принцеси. Ан ніт. Боялися. Гидували. Бо ж найбільше людям властиво ненавидіти тих, кого образили, а чим більш образили – тим ненависть сильніше застує серце. А хіба можна сильше образити, як прирікши на мучеництво? То й ненависть до майбутньої жертви шкалила. Нікчемні людці… Зрештою, вона теж навчилась їх ненавидіти. То був її щит, персональні мури, що втримували на ногах, і в момент найвищої тональності металевого звуку у скронях із силою вганяла довгі хижо-вигнуті нігті у м’якуш долонь, аж цівкою зміїлась темно-червона кров. І пахла та кров чогось дикими ліліями…
Зрештою, мала один спогад. Хто зна, чи був то направду спогад, чи просто кольоровий сон у сірому розтрісканому окаміненню її холодної темниці. Тоді ще зовсім манюня дівчинка, золотаве курчатко в опушші ясно-рудих неслухняних промінчиків хвилястого волосся, жадібно вдивлялася в небо. Звичайне липневе небо, голубе, високе, з білими баранцями мережива хмар. Звичайне для тих, хто жив на волі. Чарівне для приреченої на самотність у глибокому мішку замкової безнадії. Вузька бійниця вікна впускала надто мало літнього свята, та якими цінними були дюйми, хвилини, мрії… Раптом віконний проріз зачорнів силуетом і під ноги маленькій принцесі впала ромашка.
– Я врятую тебе від злого Дракона! Бо я тебе люблю! – замурзане хлопчаче личко засвітило густими веснянками і білющими зубами, а потім видіння щезло легкою різзю у натомлених очах, що вже й не знала, чи таки було, чи привиділось. Але ромашка жовтим серцем гріла сирі плити підлоги, як кавальчик сонця, котрий тепер з нею, як оті веснянки, як єдина таємниця, що ховатиме в душі, аж поки прийде час. І ота скажена надія: а раптом! Раптом її врятують і житиме в ромашковому полі під променями теплого сонця, і вже ніколи не болітиме спина від постійної сирості, а довкола хлюпатиметься море барви, а не лише ясна пляма її розтріпаних кіс, недоречно блискучих і святошних в оточенні домовини шерехатих плит.
А сьогодні щось так важко на серці, наче весь оцей чортів замок навалився грудою збитих плит і поховав ще живою під гидкою сірістю власного зла. І спина нині болить немилосердно, особливо, де лопатки, хочеться роздерти шкіру, щоб довгими нігтями випустити той скажений біль на волю, хай врешті відпустить зі своїх розпечених пазурів, хай згине, хай летить геть, може й вона тоді б полетіла… до сонця… Таке гарне вересневе призахідне сонце, так ласкаво торкає ясними промінцями її розплетену косу, засіваючи бронзяними іскрами, гублячись у пишноті ваги волосся.
Під мурами зачулися п’яні співи і регіт сторожі. Ах, ну так… сьогодні ж у принцеси день народження. Вісімнадцять. Повноліття. Тепер кожен прожитий день – чергова сходинка на олтар, бо почався відлік, а коли мить фіналу – не знає ніхто. Нерви стають натягнутими струнами, що годні обірватися кожніської миті, та що там нерви – вени, артерії. Кожен вдих може стати межевим. Такий немилосердний холод, аж біль у спині зворохобився диким звіром, вив’язуючи тонке тіло морськими вузлами, заповнив собою весь простір доокруж. Нічого, окрім лещат болю і п’яного завивання стражників. Вони не її охороняють, вони її стережуть, аби не вирвалась на волю, бо якби раптом